Він марив своєю роботою в лісі, там ти сам собі пан, ніхто не тримає тебе за поли. А тут, мовляв, самі теревені, навіть тепер люди не відмовились од гучних фраз. Ідеться лише про те, щоб протриматись кілька днів, адже негода не може тривати вічно. Якби все залежало від нього, він давно забрав би своїх дітей і відвіз їх додому. Він, мовляв, упав, — хай їй чорт, оцій негоді, — через це змушений був тут трохи провалятися. Він не пам’ятав, що з ним сталось, інакше б сюди ніколи й не заглянув.
Те, що природа отак мститься, повинно, на його думку, стати серйозною пересторогою для людства. Бо люди скрізь, мовляв, по-хижацькому її грабували — вирубували й виривали з корінням екскаваторами цілі ліси. Землю порито, викачано з неї все, перетворено на пил і викинуто в повітря; чадний газ і різні отрути — це ще, мовляв, не найгірше. Але одне зло колись обов’язково потягне за собою інше, ще більше, тоді порушиться рівновага, й тих кілька дерев, які він міг посадити, нічого уже не зарадять. І наслідком усього, зрештою, був би вибух, не війна, а катастрофа, удвічі чи навіть удесятеро більша, ніж нинішня, і тоді справді настав би кінець усьому.
Він, мовляв, може виразно уявити собі процес цієї загибелі. Людина, яка веде нерозумний спосіб життя і довгий час тримає свій організм у напруженому, шоковому стані, зрештою не витримає. Життя людське висить на тонкій ниточці. Але якби тих ниточок був навіть цілий мільйон, то й тоді ми б не мали права їх рвати.
Андреас не визнавав жодних досягнень, вартих уваги, ні в науці, ні в техніці, тим більше — в політиці. Те, що кожен добровільно робив щось на користь суспільства, лісник вважав звичайним явищем. Людина мусить усе нерозумне відхиляти, а розумне втілювати в життя, ні перед ким не гнутися й нікому не шкодити. Найважливіше, мовляв, для нього — це мати довкола себе людей, які хотіли б того самого, що й він, і разом з ним бралися б до діла, не заплющуючи очі на небезпеку, однак з надією, що все, зрештою, зміниться на краще.
Сказавши це, Андреас посміхнувся й знову погладив своє чисто виголене обличчя.
— Ви що, не вірите? — запитав він мене й прогнав од каміна. Я, мовляв, теж повинен рішуче заявити директорові готелю, що мушу освіжитись, помитися й поголитись, якщо вже немає справжньої ванни чи принаймні душу. — Я ж бачу, ви кілька днів не роздягалися. — Він кивнув на двері з табличкою: «Приватне приміщення. Вхід заборонено».
Мені не зразу спало на думку, як йому заперечити. Прокинувшись із новими силами, велетень, здавалося, й справді вірив, що я повністю його підтримую. Він, мовляв, людина з лісу, а я — міський житель, але нам обом варто було б вибратися звідси якомога швидше.
— Інакше можна здуріти! — гукнув він мені вслід. — Скажіть же тим божевільним свою думку, час не жде!
10
Коли я зайшов до директора готелю, там сиділи доктор Тюдор і старий Максим. Щоб не перебивати їм довірчу розмову, я хотів вийти, але доктор мене затримав:
— Можливо, ви змогли б нам допомогти, ви ж прибули разом з паном Аншюцом. Що ви знаєте про нього?
Мене здивувало й саме запитання, й наполегливий тон доктора. Мені й моїй сестрі Аншюц розповідав, нібито його в цьому будинку дуже добре знають. Я ж бо справді не знав, звідкіля той чоловік і що йому тут треба.
— Випадкове знайомство, ми майже не розмовляли. — Вони, певно, припускали, що Аншюц уночі, в туман, перейшов кордон незадовго до катастрофи або ж відразу після неї. Кімната для нього, як пояснив директор готелю, була замовлена. Однак тут, мовляв, щось не так, ця людина дуже загадкова.
— Саме за наших обставин, — сказав, наморщивши лоба, старий Максим, — треба бути готовими до всього.
Доктор і старий оцінювали тепер ситуацію зовсім інакше, ніж недавно біля каміна. Вони хотіли більше дізнатися про мою сестру та її взаємини з Аншюцом. День і час нашої зустрічі й усі випадки, які траплялися з нами дорогою сюди, — все вони вважали дуже важливим й жваво обговорювали. Коли я розповів про хурделицю та наші розпачливі блукання, доктор Тюдор махнув рукою:
— Ні, тут не можна допустити, щоб нас завели в оману. Аншюц точно знає, чого хоче. Він не той, за кого себе видає.
— А хто ж він?
Я не міг стриматися й не сказати їм в очі, наскільки абсурдне це їхнє розпитування. У мене ще пекли від холоду руки, чорний дощ та хурделиця не були вигадкою, та й сам Аншюц був тоді такий же безпорадний, як і ми із сестрою.