— Чогось подібного досі не траплялося, — сказав я. — Ну що ж, давайте поговоримо відверто.
— Ми саме цього й хочемо, — відповів Тюдор, запалив сигарету, пахнув мені в обличчя димом, примружив очі й посміхнувся. — Ми розуміємо один одного, зрештою, ми ж пливемо в одному човні. — Він застебнув піджак, поправив краватку й підвівся. — Я знав, що ви мене підтримаєте, йдеться ж про нашу спільну справу.
Максим кивнув, а директор готелю сказав:
— Я справді знаю Аншюца давно, але це не означає, що я йому симпатизую. — Він сунув мені в руку ключ. — Кімната номер сімнадцять, душової там, на жаль, нема, лише рукомийник, а туалет — у кінці коридора… Ви ще щось бажаєте? В будь-який час можете розраховувати на мене.
Я подякував, хотів уже був піти відпочити, але Тюдор ухопив мене за плече.
— Що ви хотіли мені сказати? — Він одчинив двері плечем, штовхнув мене в коридор, де миготіли свічки, відчинив якісь двері й упхнув поперед себе. — Скажіть, будь ласка, що буде далі? — вигукнув він. — Що має трапитися ще?
Крізь щілини між дошками, якими було забите вікно, проникало світло, на столі стояла тарілка з напівзгорілою свічкою. Ліжко було розкидане, здавалося, недавно в ньому хтось іще спав. З крана капала вода, на підлозі лежав мокрий рушник. Я нахилився, щоб його підняти, але випростатися вже не міг, упав на ліжко й лише запам’ятав, що Тюдор дав мені напитися чогось зеленого.
11
Я не вважав доктора за людину, здатну на щось погане, старого Максима — теж. Але мене гнітило, що вони з усього намагалися робити таємницю. Очунявши, я перелякано втупився в ліки — зелені кришталики в пробірці, гіркий смак яких і досі відчував на язиці.
— Ми всі маємо це ковтати, більшою чи меншою мірою вражений кожен, — сказав мені лікар, перш ніж я знепритомнів.
Більше й не треба було нічого говорити. Я поволі устав, умився, вдягся. Хтось уже приніс мені бритву, теплу воду, свіжу постільну білизну й рушники, на них були вишиті монограми з короною короля Артура; цей знак я побачив навіть на склянці з теплою водою. В кімнаті було холодно, як у псарні, од мого віддиху запотіло дзеркало, й голячись, я мусив кілька разів його витирати.
На своєму обличчі я не помітив нічого незвичайного. Незначне почервоніння лоба, вух та підборіддя було, очевидно, від холоду. Я зняв догори руки, потер їх одну об одну; поступово перестало свербіти й пекти. Добираючись до цього готелю, я часто хапався за сніг, падав і рачкував, але старанно витирав зі свого обличчя та обличчя сестри чорні краплини дощу. Я боявся вологи й лютого морозу, інше мене тоді зовсім не обходило.
Аншюц попередив мене й сам уникав лапатих чорних сніжинок, що час від часу сипалися з неба. Після першого нервового струсу він став надзвичайно балакучим. Аншюц говорив про вибух, катастрофу, про яку нібито ще перед його від’їздом повідомлялося у них по радіо. І відбулося це все, мовляв, неподалік звідси, і можна собі уявити наслідки такого вибуху, сказав він. Якщо більше з нами нічого не трапиться, то найважче, вважай, уже позаду, однак це ще не означає, що ми вибралися зі скрути…
До кімнати, не постукавши, зайшла Ева:
— Тобі трохи краще? — Вона вже тут була, пояснила Ева, принесла мені білизну, верхню сорочку й краватку, хоча й знала, що краватки я зроду не носив. Я подякував, навіть не запитавши, де вона взяла ті речі. Дорогою, в критичну хвилину, Аншюц викинув був свою валізочку, але потім побіг назад, забрав її й гордо ніс до самого «Артуса».
— Ви ще мені руки цілуватимете, — сказав він, — що я хоч трохи можу думати.
За настійною порадою Аншюца, — про це я дізнався лише тепер, — доктор Тюдор розподілив медикаменти між усіма мешканцями готелю, а не тільки між хворими.
— Бридке! — сказала Ева й сіпнулася, кивнувши на пробірку з зеленими кришталиками. Серед пожильців готелю наростало невдоволення, бо лікар не хотів пояснювати, від чого ці ліки.
— Зовсім не обов’язково знати все, я теж так думаю, — сказала Ева. — Через силу можна проковтнути що завгодно.
Так сказала Ева, але я звернув увагу, як вона, поклавши руку на клямку дверей, пильно глянула на мене. Очі її звузились, вона швидко відвернулася й вийшла. Сестра завжди з гідністю переборювала труднощі; зараз вона теж узяла себе в руки й уже за хвилину здавалася зовсім спокійною.
Я бачив, як вона згодом узяла книжку старого Максима й сіла біля каміна. Вона читала й, здавалося, не звертала уваги на те, що робиться довкола неї. У фойє з’явилося кілька нових мешканців, яких я ще не бачив; то були хворі. Вони вимагали в лікаря сказати їм усю правду, бо почувалися дедалі гірше.