Кожна секунда тиші була крихтою надії, тут він мав рацію. Я взяв його за руку й тихенько повторив:
— Ми нічого не знаємо.
Зберігати крижане мовчання — це й досі був найкращий вихід. Трохи підбадьорювало нас і те, що сніговій ущух і відступив холод, бо ми розпалили невеличкий вогонь. Та перш за все ми покладали надію на нашого лікаря, який знову роздав нам кришталики отруйно-зеленого кольору, при цьому вимагаючи вижити, наче той заклик був важливіший від медикаментів.
З-під столу вийшла кішка, тернулась об вазу, але зразу ж дременула, тільки-но я простяг до неї руку.
Ніщо вже не щогло, втримати мене в цьому кутку, Андреас теж одвернувся від мене, не знайшовши співчуття своїм похмурим думкам. Він підсунувся до Ксенії й почав говорити те саме уже їй; жінка виявилась терплячішою. Старий Максим, книга якого й досі лежала там, куди я її поклав, з досадою мовив:
— Проблеми, проблеми…
Моєї сестри й Аншюца не було в загальному гурті біля каміна.
— Невже їм не потрібні таблетки? — запитав я лікаря. Він кивнув, як і раніше, привітний і спокійний; лікар знав, про що я кажу.
— Все буде в порядку, — відповів він. — А порядок — це половина життя. Про неї ми й турбуємось, бо друга половина не в нашій волі.
— А в чиїй же? — запитав я різко, хоча й здогадався, що він має на увазі. Його зверхність і вміння ухилятися від прямої відповіді дратували мене. — Я хотів би, щоб ви колись відчули себе безпорадним перед правдою, — сказав я йому.
— Це буде сьогодні ввечері, — відповів він посміхаючись і подався до підвалу. Він приніс звідти кілька полін і вугілля, поклав у кімнаті для хворих і розпалив там пічку.
— Хай сам погосподарює, — сказала Ксенія залізничникові, який хотів допомогти лікареві.
Поки що ніхто не вибув з нашого кола, усі начебто були здорові: на обличчях жодної напруженості, майже безтурботні розмови про буденні справи, Блондинка запитала в директора готелю, чи немає тут лиж.
— Це було б непогано, снігу не бракує, — додала вона.
Дехто поставився до цього серйозно: на лижах можна розвідати місцевість.
— Без черевиків? — зауважила єхидно Ксенія. — Босоніж на лижах!
На думку людям спадали найдивовижніші ідеї. Андреас запропонував розпалити поблизу готелю багаття й подати димовий сигнал, може, його хтось помітить.
— Інакше ми тут сидітимемо до скону, — сказав він. — Бо хто ж може знати, що нас замело снігом і нам потрібна допомога?
— Інших теж, мабуть, замело, — відповів Максим. — А дрова нам треба ощадити. — Нагадавши про свою посаду, він вимагав суворої економії, закликав до здорового глузду. — Спочатку слід добре подумати, а тоді вже говорити. Якщо ми нерозумно витрачатимемо свої сили, то нічого не досягнемо.
Однак новим ідеям і добрим порадам не було кінця. Декому хотілося бодай глянути на світ божий, залізши на дах чи зробивши отвір у якомусь глухо забитому дошками вікні. Адже погода покращала, буран ущух.
— Місяць зараз уповні, видно було б далеченько, — мовив Андреас, — бо у цьому темному хліві можна збожеволіти.
Я підійшов до дверей і поторгав ними. Знадвору вони були завіяні снігом, однак відчинилися, коли я натиснув плечем. Я вражено втупивсь у високий, осяяний місяцем сніг. І побачив сліди двох людей, які вели до гір. Сніг більше не падав, і я добре розпізнав слід взуття моєї сестри.
Максим потяг мене назад до будинку й замкнув двері на ключ.
— Облиш! — крикнув він і штовхнув поперед себе так, що я вдарився об поруччя сходів. — Піднімайся нагору… — тихо наказав він, при цьому люто штовхнувши мене кулаком у потилицю. — Хіба я не казав, що ми все обговоримо пізніше?
4
В кімнаті для хворих Максим застеріг мене від будь-якого самочинства в майбутньому. Доктор Тюдор кивком підкликав мене до себе й сказав:
— Добродію, не треба сердиться, — Він узяв у руки кішку, яка разом зі мною прослизнула до кімнати, й оглянув її з усіх боків. — Тримайте, не бійтеся! — гримнув він і простяг мені тваринку, яка дико борсалася й сичала. Доктор Тюдор змастив їй лапи зеленкуватою рідиною, тоді забрав у мене з рук, глянув на себе й усміхнувся, бо кішка геть вимазала зеленим його руки та білий халат.
— Все це не так просто збагнути, — сказав він, знизавши плечима, й підсунув до мене стілець, Доктор Тюдор видався мені дуже змарнілим і виснаженим, очевидно, за останні двадцять чотири години, відколи я був тут, він не дозволив собі ні на хвилю перепочити. — Я вже нічого не можу вдіяти, — відверто зізнався він, підсівши до мене, й випустив кішку, яка відразу шаснула під ліжко.