Він не був п’яний, однак на всі мої пояснення відповідав лише словами: «Ну й що? Що з того?» Його обурювало, що на кожного дрібного злочинця чекає заслужена кара, а ось організаторів масових убивств вона минає.
— А якщо завтра знову скинуть бомбу, й післязавтра, й післяпіслязавтра? Тоді найбільше, що можемо зробити, — це самим себе висадити в повітря, іншого не лишиться. І тоді сконають усі, усі люди накладуть головою за те, що ми так довго закликали тих злочинців до миролюбства. Повісити їх усіх, перестріляти, закинути на Місяць!
Рудольф вибачився, що забув долити мій келишок. У своєму елегантному костюмі він став переді мною в позу й сказав:
— Ця мертва тиша доконає мене.
Дзенькнувши своїм келишком об мій, він кивнув мені й упівголоса завів якусь пісню. Лише за хвильку я впізнав мелодію пісні «Небо Іспанії» й здивувався тому спокоєві й врочистості, які раптом охопили цього чоловіка.
— Знаєте що, — сказав він несподівано і знову заговорив про бомби й організаторів масових убивств. — Зараз вже ніхто не вірить у бога. Найменше вірять у нього ті, кому належить боятися його кари. Якщо ми всі мусимо за це поплатитися, то лише тому, що вже ніхто не вірить у бога. Інакше ті, що повинні були б чогось боятися, боялися б.
Спершись на шафу, він пив і говорив про бога. Очі його дивилися на мене, слова ледве можна було зрозуміти, пошепки він називав винних поіменно й відносив на їхній рахунок усі смертельні злочини. Коли почав повторюватися й виголошувати прокльони, я відвернувся й вийшов з кухні.
— Мосьє, — гукнув він мені услід. — Ще по одній? Чи на цьому баста?
3
Баста. На столі не було більш нічого. Все виметено до останку. Годі пиячити, в усьому має бути ясність, не треба самим себе заводити в оману й дозволяти дурити себе іншим. Не думати ні про помсту, ні про справедливість милосердного бога, не думати навіть про скруту, в якій опинилися. Думати про те, щоб вижити!
В будинку вже не було тиші. За прибраним столом сиділи Ксенія, Максим, доктор і лісник Андреас. Залізничник Карл-Гайнц підмітав вестибюль. Діти гасали вгору й униз сходами, серед дітей був і той русоголовий, котрий вночі оплакував кішку. Кілька чоловіків і жінок стояли біля каміна. Побачивши, що я виходжу з кухні, вони покликали мене до себе.
— Ви ж це теж чули? — Дехто почав угадувати, що за гуркіт чути з долини.
— Це, певно, танки або важкі гармати, які займають на кордоні бойові позиції, — казали інші.
— Звичайно, то наші, — запевнив залізничник. Він, посміхаючись, підійшов до мене й весело, по-дружньому, простяг руку, наче між нами нічого не було. — Я добре розуміюся у таких справах, я — резервіст. Незабаром ми дізнаємося ще дещо.
Я підійшов до виходу й, незважаючи на те, що старий Максим невдоволено зиркнув на мене, відчинив двері. Блискуче сонце, що стояло над засніженими горами, осліпило мене, я на кілька секунд заплющив очі, мені теж видалося, ніби десь далеко чутно гуркіт моторів — гуркіт, котрий, як не дивно, чомусь нагадував мені пісню офіціанта. Рудольф твердим кроком вийшов слідом за мною надвір.
— Я — не п’яний, — запевнив він мене знову, — я вже знаю, що сталося.
Трохи звикнувши до різкого світла, я втупивсь у сліди на снігу, у відбитки моїх і Ксенії черевиків, у Евині й Аншюцові сліди, які вже майже згладилися, у зловісні кола, виписані санками аж ген до порослого лісом косогору.
Офіціант нахилився до мене й шепнув на вухо:
— Якби ми пішли, то вже могли бути там. — Він ухопив мене за руку й показав на захід, до кордону. Його розстебнутий піджак лопотів на морозному вітрі, а йому було байдуже, проте у мене на очах з’явилися сльози. Я хвильку захоплено дивився на нього, та він дихнув на мене перегаром, і це розвіяло чари. Рудольф учепився за мене, бо не міг утриматися на ногах, і я насилу довів його до будинку.
— Мій любий друже, — белькотав він, — я в курсі справи. В кожному разі на мене можете розраховувати.
Я посміхнувся, й ми з директором занесли його до кімнати. Директор мав Рудольфа за непоганого хлопця.
— Лише розлучення з дружиною вивело його з рівноваги. — На столі біля Рудольфового ліжка лежали книжки англійською і французькою мовами — твори Белламі, Верна, Лондона, Льюїса, Шекспіра, Війона й Уолта Уїтмена, яких він, мабуть, читав в оригіналі. Все це були старі видання, бібліографічні цінності, за які він, очевидно, сплатив купу грошей.
— Це — його хобі, — пояснив директор, який помітив моє здивування. — Іноді я думаю, хоч нарікати на нього не маю причин, що він обрав не ту професію.