3
Можливо, я помиляюсь, але мені здалося, наче в коридорі верхнього поверху я побачив хитре, однак знеможене й перелякане дитяче обличчя. Що безвихіднішим було моє становище, то барвистіші й привабливіші картини вимальовувалися в мене перед очима. Страшно було б, якби всі оті черевики під дверима виявилися лише витвором хворої фантазії. Я хотів упевнитися в собі й ще раз підійшов до вази, обмацав кожен черевик і взяв у руки дитячі чобітки, на яких уже розтанув сніг, а до підошов поприлипало (це знову було наче вві сні) щось схоже на зелену травичку. Я з полегшенням поклав їх назад.
Це сталося тієї хвилини, коли десь на другому поверсі рипнули двері й почулися голоси. Хтось схвильовано забігав туди-сюди; говорили про якусь місцевість і вокзал, точно я не міг розібрати. Лише коли підійшов до сходів, то побачив юнака, котрий, тримаючи перед собою запалену свічку, рачкував по підлозі й шукав свої черевики. Спершись на поруччя і накинувши на яскраво-червону нічну сорочку чорний халат, там стояла темноволоса жінка років за сорок.
— Та не займайся дурницями, сиди тут! — сказала вона, нагнувшись і вхопивши його за руку. — Нема вже там ніякого централізованого поста, немає ні колій, ні поїздів, навіть електрики. Невже ти глухий і сліпий?
Надходив ранок; крізь забиті дошками потрощені вікна проникало слабеньке світло. Буря вщухла, однак сюди задувало дрібнесенькі сніжинки. В миготінні свічок хлопець, не звертаючи на мене ніякої уваги, спустився сходами вниз. Він застебнув свій залізничний кітель, потягся за шинеллю та кашкетом, які висіли біля каміна, й кинувся до дверей.
— Та це ж божевілля! — вигукнула жінка, вчепившись у нього, не пускаючи на вулицю. — Там же не пройдеш!
Слухаючи їхню розмову, я зробив висновок, що вони вже давно сперечаються, бо вона не давала йому вийти з готелю й приступити до виконання якихось там службових обов’язків на вокзалі. Він не звертав уваги на її крики, вважаючи своїм обов’язком бути на службовому місці, якщо навіть зовсім припинився рух поїздів.
— Усе знову налагодиться, — запевняв він уперто. Потрібно, мовляв, повідкидати сніг, посколювати кригу з рейок і стрілок, почистити й натопити в депо, де стоять локомотиви, інакше ні завтра, ні післязавтра, ні наступного тижня, взагалі ніколи й думати не можна буде про те, щоб розпочати все заново. — Бува всі вже давно посходилися й чекають на мене!..
Коли жінка показала на його ноги, він лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самих шкарпетках, та й зодягнений у форму, яка годиться для роботи в конторі, однак непридатна для такого катастрофічного випадку. Він, трохи зніяковівши, раптом помітив мене й запитав, чи не зміг би я йому позичити черевики.
Не вагаючись, я відповів:
— Ні, я ще в скрутнішому становищі. — Він же бачив — на ногах у мене немає навіть шкарпеток, не кажучи вже про піджак і пальто. Мій верхній одяг висів, очевидно, на стільці в номері, де були Ева з Аншюцом; я закутував у нього свою сестру, щоб не заклякла від холоднечі. Я ввесь час розтирав їй і собі снігом вуха, ніс, руки й навіть ноги, тому ми й добралися сюди, не обморозившись. — Не шукайте більше своїх черевиків, це марне, — сказав я хлопцеві. — Буде найкраще, коли ви примиритеся, як і кожен отут, і не важитимете життям.
Жінка закивала. Певно, їй сподобалося, що я не виказав, де сховано взуття. Коли вона потім запитала, чи маємо ми шанс урятуватися, я впевнено відповів:
— Цей притулок — краще, ніж нічого. Що більше буде нас, то ліпше. Одинак, який на щось би тепер зважився, просто пропав би.
Ця гарна, хоч і неохайно підфарбована й так же неохайно зачесана жінка в нічній сорочці й халаті, раптом пригорнулася до мене й сказала:
— Ви — той, про кого я ввесь час мріяла!
Тоді дзвінко засміялася й почала глузувати й з одягу, в якому ми розташувалися біля каміна, й зі старих занедбаних меблів у фойє готелю «Артус».
— Хоча це й не першокласний готель, — докинула вона, — однак раніше тут бували й поважні особи. Тоді, ще дівчиськом, я навіть не наважувалася сюди заходити. Ще позавчора я запитала цього хлопця: «Чи ти зможеш за нього сплатити?»
Молодому чоловікові, здається, не сподобалося, що вона так розбазікалась. Однак жінка говорила й говорила, і я дізнався, що їй, як артистці, запропонували роботу в цій місцевості. На тутешній пересадочній станції, куди не прибував уже жоден поїзд, вона, мовляв, стояла сама й чіплялася до кожного, на кому бачила формений одяг, гадаючи, що це — військовий.