Вже чотири з половиною мільярди років наша планета рухається своєю орбітою довкола Сонця. За цей час життя дедалі урізноманітнювалося, зацвіли квіти, виросли чагарники й дерева, Землю заселили безліч живих організмів, від найдрібніших до велетенських. Близько півмільйона років тому людина зробила перший крок у користуванні знаряддями праці, навчилася розмовляти. Лише якихось шість чи сім тисяч років тому — мить в історії Землі — вона створила мистецтво, науку, домоглася соціальних зрушень, якими ми донині не перестали захоплюватися.
Але все це тепер поставлене під сумнів. Ні в добу найкривавіших катастроф, ні навіть у час епідемії фашистської чуми, жертвами якої стали мільйони чоловіків, жінок і дітей, не було, як нині, поставлено на карту існування людства взагалі. Бо в результаті ядерної війни зникне не лише створене працею минулих поколінь, не лише все те, що є на Землі зараз, але й будь-яке життя в наступні мільйони й мільярди років, наші діти й діти наших дітей, ціла низка поколінь людського щастя, на яких ми покладаємо найкращі, найзаповітніші надії й заради яких не шкодуємо сил.
«Люди, будьте пильні!» — вигукнув перед стратою комуніст в обличчя своїм катам. «Людина — це звучить гордо!» — сказав інший у темні часи страшного гноблення, щоб піднести наш дух. А третій виголосив: «Найдорожче, що має людина, це — життя. Воно дається їй лише раз…» Проживімо ж його так, щоб нас не гнітили марно згаяні роки чи дні, не вагаймося ні хвилини, щоб зберегти й захистити життя на Землі, цей неповторний витвір природи, щоб людство мало майбутнє».
15
Коли ми вийшли, надворі вже буяв день. Я взяв хлопчика на плечі, він дуже нагадував мого сина. Доктор Тюдор ніс, міняючись із офіціантом Рудольфом, закутане в ковдру немовля. Майже в усіх чоловіків на спині були діти. На щастя, температура за ніч трохи понизилася, дорога підмерзла, нам лише інколи доводилося шугати в талий сніг чи болото. Ми сподівалися, що наші ноги не відмовлять нам, перш ніж ми донесемо дітей у зовсім безпечне місце.
Зійшовши на гору, ми даремно розглядалися, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки життя. Обминули мерців, які повипадали з санок, руїни, обпалені дерева й паркани, трупи корів та сарн і попрямували чорною-пречорною рівниною повз скорчену людину на обгорілому вантажному автомобілі.
Тиша ставала щораз гнітючіша. Коли ми побачили цю картину, нам відняло мову. Замовкли навіть діти. Не чути було ні ляскання танкових гусениць, ні гуркоту моторів. Автомобіль, на якому поїхали Ева й Аншюц, очевидно, не зміг добратися до своєї мети. Куди ж нам іти тепер, куди податися з дітьми?
У цю хвилину, коли вже ніхто, навіть Максим, не знав, що робити далі, звідкись почувся гуркіт. Ми глянули вниз, у долину, тоді на найближчі до нас гори, далі на ще одні, за ними, на небо, проте нічого не побачили. Однак хлоп’я, що сиділо в мене на плечах, крикнуло:
— Вертоліт!
За кілька секунд вертоліт із червоною зіркою на борту вже був над нами, й ми всі зачаровано дивилися на руку, що махала нам звідти.