Та це вже не для мене… Мені стало сумно, але це був світлий нетужливий сум, який буває тоді, коли розлучаєшся з чимось віджилим, збайдужілим, пройденим, до чого повертатися нема ні бажання, ні потреби, ні сенсу. А ось добре було б, якби я навчився керувати цим, адже так приємно випити чарку гарного якісного міцного напою — коньяку, віскі, джину з тоніком чи тієї ж вишнівки, — отримати порцію радісного тепла і більше не пити. Можна буде поекспериментувати, але вже тоді, коли… та ніколи цього не буде! Алкоголізм — хвороба невиліковна, з ним можна жити, як живуть, приміром, із цукрицею, але завжди треба пам’ятати, що ти — алкоголік і будь-коли маєш шанс «поїхати» в суцільну ніч. А якщо вже так кортить експериментувати — чарка і ні краплі більше, — то робити це треба тоді, коли у тебе все гаразд, нема жодних проблем, все чудово і кругом самі успіхи. Бо коли — неприємності, то трохи алкоголю їх ледь притлумлює, а витверезіння — повертає у квадраті, тому рука знову тягнеться до пляшки, яка лягає в неї легко, звично, збудливо, мов руків’я меча у долоню середньовічного лицаря.
Наступного дня я пішов на роботу у своєму старому вбранні — синіх джинсах і твідовому сірому піджаку. Ніхто з колег не звернув на це жодної уваги, і я зробив висновок, що мій проект на тему «людини в чорному» виявився невдалим. І хрін з ним, треба просто жити… Так я дотягнув до весни — справжньої, з вишневим цвітом, зеленою травою і легенькими імпульсами невмотивованого екстазу. Минуло два місяці від того часу, як я зазирнув у прірву, я відвів погляд, але твердо знав, що прірва й надалі пильно вдивляється у мене.
Жив я тихо, скромно, непомітно, — не пив, нікуди не ходив, одягався у те, що мав, щоправда, втішався смачною їжею, хоча до свого улюбленого міцного чаю ще не повернувся — боявся безсоння.
Про кохану не забув, але страждання послабшало, біль хоча й не щез остаточно, та притупився так, що я вже часто про нього забував. Спроб завести собі новий роман — аби клин клином… не робив, бо депресія так занизила мою самооцінку, що впевнености у собі майже не залишилося. Тим паче це заношене вбрання, у якому мене бачать уже кілька років…
У травні мене почали переслідувати два веселі фіялкові вогники — ненав’язливі такі, що раз по раз з’являлися десь на межі моєї уваги, зникали, знову з’являлися. Я не вважав, що це явище природи варте того, аби я витрачав енергію на його ґрунтовне вивчення, але мусив собі зізнатися, що мені краще, коли вони є, ніж коли їх нема…
Одного дня ці вогники спалахнули в офісі нашої фірми, за два столи від мого, почали поволі наближатися до мене і на відстані простертої руки матеріялізувалися в очі моєї колежанки.
Вона спитала, чи можу я їй дати консультацію, я запропонував звернутися до дуже вченого шефового заступника, який знає все, але вона поблажливо, як до дитинчати нерозумного, посміхнулася — щоправда, не іронічно, а доброзичливо і відкрито, настільки, аби я зміг побачити її здорові, білі, рівні зуби, — і пояснила, що це не на тему нашої роботи, а — має стосунок до вауфактора, я дуже здивувався і запитав її, невже вона читала Пелєвіна, виявилося, що читала, а просить вона мене, аби я допоміг їй вибрати модні, а водночас — якісні й автентичні джинси — подарунок для рідного брата на вісімнадцять років.
Мабуть, мої старенькі канадійські «лівайси» і твідовий піджак із замшовими накладками на ліктях ввели її в оману, вочевидь, вона вважає мене великим фахівцем із модного шмаття. Ні, шановна колежанко, ти звернулася не за адресою, я не лахмітник, ось навпроти сидить колега… не буду марно артикулювати його службове псевдо, що пасує йому значно більше, ніж паспортні прізвище, ім’я, по батькови, він — династичний фарцювальник, справжній адепт культу моди і там, де інші на корпусі комп’ютерного монітора приклеюють іконку Ісуса Христа чи Божої Матері, припасував собі дзеркальце, отож, мабуть, тобі — до нього… Так я мав би відповісти своїй колежанці, але натомість щось забелькотів на тему зубожіння асортименту чоловічого одягу на Калинівському базарі. Вона ще раз підбадьорила посмішкою нездогадливе мале і уточнила, що хотіла би — якщо у мене з’явиться таке бажання, звичайно, — щоби я допоміг їй у шопінгу, тобто в поході по крамницях модного одягу. «Я не вважаю тебе ганчірником, просто бачу, що ти маєш добрий смак на чоловічий одяг і розумієшся на фірмах… Будь ласка…» Фіялкові вогники спалахнули так, якби хтось хлюпнув у них зернового нерозведеного спирту, і я погодився. Домовилися на суботу зранку.