— Стоять! — командує Руборос, брати остовпіло зупиняються.
— Мені втрачати нічого, — пояснює диспозицію бунтівний раб, — розімкну п’ястука, секунда, і ми з Русланчиком уже на небесах, а вам на пам’ять залишаться фрагменти наших тлінних тіл!
Брати стоять, як пси у намордниках, — люті, але безсилі.
— Слюшай, руская свінья, єслі с єго галави упадьот хоть волос, я тєбя буду рєзать, как курдюк, — шипить Мурад.
— Нє упадьот, — заспокоює його Руборос і підсуває п’ястука з гранатою Русланчикови під горло, — бо волосся не буде.
— Шо тєбє надо?
— Поклич Абдула.
Входить батько Русланчика, білий, як сніг на гірських вершинах. Він грубо тремтить, і сніг сиплеться з вершини — Руборос бачить, як у Абдула просто на очах сивіє борода.
— Слюшай, рускій, — белькоче Абдул.
— Я не рускій, я українець.
— Слюшай, ук…
— Хватіт, — обриває його Руборос, — слушай ти мєня.
Через півгодини переговорів обидві сторони доходять до взаємоприйнятного компромісу: цеховики відпускають Рубороса з усім заграбованим добром, купно зі зброєю та грошима, а він — як жест доброї волі — не підриває Русланчика. Крім того, цеховики куплять Руборосові фальшивий паспорт на ім’я Іваненка. Він бере Русланчика в заручники аж до залізничної станції, а там, сівши на потяг, відпустить. Супроводжувати малого заручника може його мама.
На станції Русланчикова мама купує Руборосови квиток до Ростова-на-Дону. Він тепло прощається з Русланчиком і заходить у вагон. За кілька кілометрів, поки потяг іще не набрав швидкості, Руборос разом зі своєю валізою вистрибує з вагона і хутко повертається на станцію. Там бере собі квиток до Махачкали. А брати-цеховики зі своїми кинджалами хай чекають на нього в Ростові-на-Дону. З Махачкали пароплавом він перебирається в Астрахань, а звідти різними потягами, ретельно обминаючи Ростов-папу, потрапляє нарешті в Україну.
До свого рідного міста він не їде — не такий дурний, а зупиняється в іншому — теж у Західній Україні і недалеко від Карпат, тобто від місцевості, найбільш сприятливої для досягнення мети, заради якої Руборос і втік з армії зі зброєю. А мета у нього — проста й доступна: створити партизанський загін і розпочати збройну боротьбу проти совєтської влади в Україні. На перший погляд, це — повне варіятство, але Руборос не є варіят, не авантурник, навіть не провокатор — у нього є план. Теж простий і порівняно доступний: з таких, як і він, радикальних націонал-патріотів, він створює збройну групу, яка базується у Карпатах, у якійсь з Довбушевих печер, вони здійснюють кілька вдалих нападів на невеликі військові частини, районні відділи міліції та КГБ, досягаючи в такий спосіб двох цілей — беруть у заручники вищих офіцерів і секретарів райкомів КПСС, чим убезпечуються від бомбардування своїх баз із повітря, та здобувають багато зброї. До них починають сходитися добровольці з усієї України.
Коли Руборос бачить, що під його орудою вже ціла, добре озброєна і вишколена армія, він захоплює якусь прикордонну західноукраїнську область — це може бути, приміром, Чернівецька — і оголошує її незалежною українською державою, яка відразу ж односторонньо вступає у НАТО.
А далі справа техніки — розпочинається велика демократично-комуністична війна, у якій СССР зазнає нищівної поразки, на його руїнах постають незалежні демократичні держави, а серед них — від Сяну до Дону — Україна! Все, мети досягнуто!
Руборос тиняється залізничним вокзалом із надією зняти якесь недороге помешкання. Не пхатися ж із повною валізою зброї та фальшивим паспортом до готелю. Він помічає, що на нього кидає зацікавлені погляди буфетниця, у якої він купує гарячі сосиски й кефір. Вона немолода, повненька брюнетка з дуже красивими карими очима… Руборос уявляє собі, як ця делікатна пані на своїх високих підборах носить йому, повстанцеві, у ліс їсти, і йому стає смішно. З неліквідованою ще цією посмішкою він підходить до буфетниці й по-змовницьки запитує:
— Чи не знаєте, пані, якогось недорогого помешкання у цьому чудовому місті?
Буфетниця швидко міряє Рубороса поглядом, зауважує його високий зріст, міцну статуру, сірі жорсткі очі, вольовий овал обличчя, гривку білявого волосся, яку він так шляхетно відкидає помахом голови з чола, і відповідає:
— Знаю.
Руборос поселяється у буфетниці. Пані Стефа — а він звертається до неї винятково так, навзаєм вона називає його не інакше, як «пан Василь», — відводить йому одну кімнату в своєму двокімнатному помешканні. Руборос запихає під диван валізу зі зброєю та боєприпасами і за орієнтацією своєї господині починає тинятися місцями, де можуть трапитися «націоналісти» — у скверику біля університетської бібліотеки, на налегальній книжковій біржі, у кав’ярні «Сайгон», у виставковій залі. Велику надію він покладає на Шевченківську акцію 22 травня біля маленького бюстика Кобзареві у віддаленому від середмістя скверику. За перевіреним роками сценарієм тут, у день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, мали збиратися «націоналісти», читати поезії та співати пісень, потім на них мала нападати міліція під керівництвом осіб у цивільному, бити й «забирати». Пані Стефа дає Руборосови вишиванку свого утеклого чоловіка, і він зранку йде до Шевченківського скверика. Ті, що там уже зібралися, всі між собою знайомі, мають його за провокатора, він це розуміє, тому поводить себе чемно і поштиво. Лише коли на них налітають міліціянти, шепоче так, аби всі чули: «Стріляти! Стріляти їх треба!» Його помічають «націоналісти», і цього досить. До лап міліції йому з фальшивим паспортом та без прописки потрапляти ніяк не можна, тому він, скориставшись із метушні, втікає. По кількох тижнях до Рубороса підходять троє молодих людей з тих, що співали біля Шевченка, і обережно з ним знайомляться.