— Та хоча б і сьогодні, - весело відповів пан Максиміліан, одягаючи фантастичну італійську куртку з темно-синьої «плащовки» зі вставками блакитно-білої «шотландки».
Наступної середи Віктор Колобко з’явився у коричневих німецьких черевиках, хай не нових, але цілком добротних, у зелених широких штанах з «плащовки» і білій спортивного крою куртці.
Свою чорну сорочку він носив незмінно відтоді, як придбав свій перший синьо-жовтий значок.
Поєднання цих барв — синє і жовте на чорному тлі — йому дуже подобалося, збуджувало, бентежило, наснажувало. Це щось неймовірне, панове!
У такому вбранні Віктор Колобко почувався набагато впевненіше і зміг уже довше поспілкуватися з панною Оксаною. Крім звичного «Слава Україні!» — «Героям слава!», вони коротко обговорювали перспективи березневого референдуму щодо збереження Союзу і зійшлися на тому, що український народ має сказати «Ні!» комуноросійській імперії.
Рух розпочав роботу з населенням — провадилася потужна агітація проти Союзу. Вага Віктора Колобка, робота якого була пов’язана безпосередньо з людьми, суттєво зросла. Провід НРУ забезпечував його друкованими матеріалами — для чого Віктор Колобко, крім «дипломата», носив ще й туристичний наплечник кольору хакі, - і він вирушав селами. Назагал селяни ставилися до нього доброзичливо, охоче брали листівки й газети, розпитували про те, що буде далі, дискутували, а заодно й підписувалися на страхування. Віктор Колобко став шанованою людиною — його поважали як у проводі НРУ, так і в народних масах. У кожній третій хаті його запрошували до столу.
— Е, нє, пане-товаришу страховщик, — казав ліпший ґазда великого і багатого села Поросятинці Артімон Кузик, — так просто ви з моєї обори не підете, файно просю до хати.
Віктор Колобко для годиться почав відмовлятися, поволі пересуваючись у бік літньої кухні, куди його чемно підштовхував ґазда Кузик. У нього на оборі було п’ять будинків різної величини, але жив він з родиною у найменшому, так званій літній кухні.
— Сідайте за стіл! — господар витягнув графин із самогонкою, один стограмовий гранчак, нарізав хліба і салтисону, відкрив слоїк із морітурями.
— За здоров’я! — ґазда налив склянку, — до вас п’ю, пане… пане…
— Віктор Колобко, член ради Народного руху!
— Будьмо! — пан Кузик випив одним ковтком і простягнув склянку і графин гостеві. Віктор Колобко налив собі половинку.
— Е, нє, - заперечливо похитав головою пан Кузик, витягаючи пальцями зі слоїка мариновану моркву, — ви за що п’єте?
— За Україну! — проголосив Віктор Колобко.
— Тоді повну!
— Гаразд, — налив собі повну Віктор Колобко. — Ху! Добре пішла!
Коли було випито весь графин і з’їдено салтисон, пан Кузик сів писати заяву в Народний рух.
— То кажете, пане Колобок, вся біда від комуністів?
— Від них, пане Кузику, від них клятих!
— А я дотепер думав, що винен кацап.
— Правильно думав, пане Кузику, кацап-комуніст, а ось росіянин-демократ — то є наш приятель!
— А жид? — допитувався ґазда. — Євреї теж натерпілися від комуністів, — пояснив Віктор Колобко і завченим тоном додав: — Ми за таку Україну, де росіянам жилось би краще, ніж у Вологді, євреям — краще, ніж у Хайфі, румунам — краще, ніж у Сучаві, полякам…
— А українцям? — перебив його пан Кузик.
— Краще, як у Торонті!
— А стане на всіх добра в Україні?
— Ста-а-а-не! Чи ви знаєте, пане Кузику, скільки в Україні всього є?! Читайте! — Віктор Колобко підсунув до господаря рухівську листівку, — скільки ми виплавляємо сталі, скільки вирощуємо хліба, скільки добуваємо вугілля… та тільки-но Україна стане самостійною державою і перестане її грабувати Москва, відразу добробут наших людей стрімко почне зростати, і за якісь рік-два ми досягнемо рівня життя розвинених країн Заходу!
— Як у Канаді? — розчулено спитав пан Кузик.
— Ліпше, пане Кузику, — запевнив його Віктор Колобко, — бо у нас клімат сприятливіший і корисних копалин більше.
Господар просльозився, але раптом задумався, спохмурнів і питально подивився на гостя: