— Слава Україні, пане Кузику!
— А, це ти, курвий сину?! — лиховісно зіщулився пан Кузик. — Це ти казав, що я житиму, як у Канаді?! А я живу, мов жебрак послідний. Ану, марш із моєї загорди! Ви всі брехуни востатні!
Чекай, я тобі зараз дам!
Пан Кузик підійшов до свого пса, який раз по раз люто кидався на страхового агента, ставав на задні лапи, напинаючи до струнного бриніння ланц-палєрок, і розстібнув нашийник.
— Ціган, пуц! — скомандував господар.
Віктор Колобко ледве встиг дременути і загримнути за собою хвіртку. Причому спромігся завважити, що звір, який його мало не роздер, — величезний, чорний, з червоними, як у диявола, очима.
Прийшовши додому, Віктор Колобко покірно спитав у своєї дружини, що, мовляв, у їхньої родини на вечерю.
— Усе в холодильнику, — буркнула пані Оксана і запалила чергову цигарку.
Голова родини почовгав на кухню, відчинив холодильника, але там не було навіть крихти, щоби нагодувати мишу, мало того, сам холодильник було вимкнуто — економилась електрика. І тоді у Віктора Колобка виникла трохи прини- злива, зате прибуткова ідея: він звернеться до народного депутата пана Іванова! Адже той винен йому десять тисяч доларів за округ, тож хай віддасть хоча б тисячу.
Дочекавшись дня, коли приймає референт народного депутата Іванова, Віктор Колобко, сяк-так змонтувавши зачіску з майже сивого, бо не було грошей на фарбу, волосся і пришпиливши синьо-жовтий, схожий на нардепівський, значок, пішов до районної ради. Там, вичекавши довгу чергу, він нарешті потрапив до приймальні референта. Ним виявився колишній голова Молодого руху — уже доцент, але ще у пістрявій краватці.
— Слухаю вас, — сказав він, дивлячись у вікно.
Майже п’ятнадцять хвилин свого дорогоцінного часу витратив референт, поки збагнув, чого Віктор Колобко хоче від його шефа.
— Почекайте за дверима, — кинув він і заходився набирати телефонний номер.
Двері щільно не зачинилися, і Віктор Колобко дещо чув.
— Етот облєзлий піжон… — говорив у рурку референт, — дєньгі… да шеф… по-моєму нє шутіт… куда?… на фіг?… нєт?… а шо?… на хєр?… понял… к тому ж іщо кібєнєматєрі?… харашо… понял…
Віктор Колобко теж понял і, скоцюбившись, пішов собі геть. Дорогою додому він удруге за останній час уторопав, що він смертний, але в цьому він не самотній, бо його Україна — теж смертна. Він зловтішно вишкірився і забубонів сам до себе: «Смертна! Смертна! Смертна! І українська мова смертна! Калиново-солов’їна. І калина смертна! Червона. І солов’ї смертні! Сірі маленькі пташки…»
Віктор Колобко глипнув на себе у кишенькове дзеркальце і гірко заплакав: вітер розвівав сиве фарбоване лише на кінцях волосся, бакенбарди кучерявилися бруднуватими пасмами, вусики… та де це вже вусики?! — заріст під носом, ретельно не доглянутий, виглядав таким, як карикатурні вуса Адольфа Гітлера… Йому закортіло негайно зайти до перукарні, обстригтися «під нуль», гладко виголитися, аби голова стала схожою на більярдну кулю, прийти додому, довго мити її милом, а потім облити одеколоном, але вже не «Сирень», а «Бузок». Все-таки незалежність дала свої плоди! Він таки вирушив у бік перукарні, але, згадавши, що грошей у нього ані купона, зупинився. Ні. Якось іншим разом. Тим паче, що в перукарнях уже давно не голять.
Вдома на нього чекав, не сказати сюрприз, бо він давно до цього був готовим, а, хай буде, нова ситуація. Пані Колобкова нарешті привела додому своїх кавалерів. Себто свого коханця і двох його приятелів — усього трьох. Хоча хто там знає їхні комбінації. Усі троє в турецьких спортивних костюмах, кросівках, стрижені, в дешевого золота ланцюгах і перстенях. Вони пили горілку «Распутін» і їли китайську тушонку.
— Мій чоловік, знайомтесь, — Оксана виделкою зі шматком м’яса вказала на Віктора Колобка.
— Пані Оксано, можна вас на хвилинку, — пробелькотів Віктор Колобко.
— Та пішов ти, — кинула Оксана.
Віктор Колобко витріщився на неї — мабуть, він це спить.
— Чо ж ти, Ксюха, — фальшиво дорікнув один з гостей, — муж всьо-таки. Вип’єш, Вітюха?
Вони налили Вікторови Колобкови склянку горілки, він випив і почав жадібно їсти. Оксана дивилася на нього з неприхованою огидою. Коли він випив ще і ще й добре наївся, Оксана запитала: