Коли ти кажеш собі: я п’ю пиво, то бачиш себе футбольним уболівальником, який за всякого результату матчу мусить випити; робітником, котрий чесно відпрацював зміну і вже проминув прохідну; шмаркачем, що входить у доросле життя, від якого він уже встиг стомитися, бо воно йому, бач, остобісіло; пенсіонером, що п’є винятково зі скляної тесаної гальби і неодмінно з рибкою; провінційним снобом, який визнає лише імпорт, тому ніколи не буде пити свіжий пляшковий «Славутич», якщо доступний прострочений бляшанковий «Туборг».
Коли ти п’єш горілку, то уявляєш себе чоловіком із телевізійної реклами, який у компанії ще двох собі подібних тупцює довкола пенька, застеленого газеткою, на якій — традиційні шпроти, зелена цибуля, канапки з кав’яром і ще зовсім сухі «стопарики»; важливою персоною, яка, постановивши чергове «доленосне» рішення, нервово йде в суміжну з робочим кабінетом кімнату відпочинку, випиває чарку елітної горілки і дзвонить секретарці, аби негайно принесла покраяну цитрину; гостем на забаві в середньої руки ресторані, вбраним у краватку, вже заляпану салатом «олів’є»; тиждень неголеним запійним алкоголіком, що встає серед ночі, випиває чарку, заїдає трьома черешнями і лягає назад у зіжмакану постіль; теж неголеним, але лише два дні суворим мужнім меном, який йде від неї назавжди, зачиняє за собою двері, прямує в бар, замовляє сто грамів без нічого.
Вино ж дає людині зовсім інше. Насамперед — це світло, світло, доведене невідомою силою до стану рідини, що зберігає, однак, усі свої властивості, - ось ти, темний, холодний, нещасний, береш скоцюрбленими пальцями келих, робиш два-три великі ковтки — хай це буде червоне сухе — і наповнюєшся світлом, теплом і… ні, не щастям, а лише його передчуттям, передчуттям, що неодмінно буде воно: присутність лагідної дівчини із зеленими очима і чорними кучерями, якій добре, коли ти щось їй кажеш; вино — це барва, якщо ти навіть не мАляр і не малЯр, все одно маєш щось знати від кольорів, і ось вино тобі покаже, якою є барва розлитого на траві серпневого сонця, спілого повного місяця, чавлених для соку небесних зірок, справжнього єства коштовного каміння гарячого спектра, крови деяких квіток, якщо припустити, що квіти мають кров; вино також дає можливість подивитися на себе збоку: ти сидиш, спершися ліктями на дерев’яний стіл, тримаєш у руках келих з вином, і якби хтось у цю мить подивився у вікно з вулиці, то побачив би твій різкий профіль, що робить тебе схожим на крука, але не того, що довбе кістку, схиливши голову, а того, що чомусь дивиться догори; вино, крім того, диктує тобі манеру поведінки з жінкою (у твоєму конкретному випадку — з дівчиною), ти вже не можеш бути ні розв’язаним, як із горілкою, ні цинічним, як із пивом, ні трохи збоченим, як із коньяком, ти вже не встанеш вночі з ліжка голий і не підеш так до холодильника за пляшкою, ні; з вином ти спершу одягнеш халат, і якщо не буде поруч чоловічого, візьмеш жіночий, делікатно розбудиш її та чемно запитаєш, чи не бажає вона трохи червоного вина; якщо вона бажає, то хай встає, одягається і сідає в крісло, а ти приносиш два повні кришталеві келихи на срібній таці. Тому вино — а йдеться саме про вино — це навіть ніби й не алкогольний напій, тому ним дуже ефективно можна лікувати алкоголізм…
Пан Миколай тоді не споїв Анастасію, бо ж сказано, пили вони вино. І потроху. Анастасії тут дуже сподобалося — багато зеленого: трава, дерева, виноградне листя, багато блакитного: нагорі — кругле небо, і цілком у міру різних відтінків червоного: троянди, жоржини, вино.
На прощання вона запросила пана Миколая до себе в гості, такого гарного вина вона не обіцяє, але вміє пекти горіховий торт. Пан Миколай відмовився. Анастасія розгубилася, бо підсвідомо в неї мерехтіла впевненість, що вона ще має зустрітися з цим старим сивим джентльменом.
Але він шляхетно відкашлявся і почав здалеку, дуже куртуазно: «Високоповажна і пречарівна пані, пані Анастасіє…» Нарешті вона збагнула, що пан Миколай її запрошення не відкидає, але до неї їхати не хотів би, щоби не завдати їй клопоту, а волів би, якщо її ласка, звичайно, аби вона погостила його тут же в нього удома, себто хай спече той легендарний торт і привезе сюди, де вони його вдвох і впорають, а може взяти й донечку… а виїхати… пан Миколай вже років зо сім не покидав свого обійстя, тож йому би не хотілося… Отож накликав старий пан на свою голову.
Добре, що хоч не біду, а радше навпаки…
Через тиждень Анастасія приїхала з тортом та без доньки, вони випили багато вина, вона заночувала в нього, але не в його ліжку, до чого, не зізнаючися собі, морально була готова, а в іншій кімнаті.