Коли криничний майстер пішов, Анастасія обережно запитала пана Миколая:
— Вам зле?
— Я хочу лягти, — відповів пан Миколай і поклав великі теплі долоні на свій холодний твердий живіт.
Він сам дійшов до хати, роздягнувся, ліг у ліжко і трохи поспав. А вночі його почала бити лихоманка. Серед ночі Анастасія викликала телефоном лікаря, і відтоді розпочалося інтенсивне лікування. По кількох днях з’ясувалося, що в пана Миколая пневмонія, а що буде далі — важко сказати.
Ні лікарі, ні Анастасія хворому не казали нічого, але він не був дурний, здогадався сам, а коли за Анастасіїним викликом приїхали його діти з онуками, заспокоївся: ось воно! Добре, що тут, а не там, у брудній холодній криничній воді. Все-таки він — не останній грішник і заробив у Бога (Господа нашого Всемилостивого!) пристойну смерть. Хоча не безболісну.
— Насте, — звернувся пан Миколай до Анастасії, коли вони залишилися лише вдвох, — там на горищі є труна…
— Та ви що, Миколаю, — фальшиво усміхаючись, перебила його Анастасія, — про що ви говорите?! Ви одужаєте…
— Не треба. Я знаю. Мені треба відходити, Насте.
Очі в пана Миколая блищали, як у підпилого, але шкіра — жовта із зеленкуватими тінями — свідчила про інший стан.
— Насте, попроси Дьордія Івановича, аби посмалив ту труну паяльною лампою. Вона смерекова, але вже роки там лежить, посіріла, запорошилася…
— Миколаю!..
— Чекай. Аби вам не було встидно мене… в тих дошках… хай труну посмалять, потім трохи пошліфують і лаком, якщо можна…
— Миколаю!..
— Насте… Я там писав щось… ніби трактат філософський… Спали… Чому мовчиш?
— Навіщо, Миколаю?
— Насте, пообіцяй мені, що спалиш. Тут, уже!
— Але чому?
— Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає.
Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Насте, я чую надворі вітер звівається, з дощем?
— Ні, без дощу, просто вітер.
— Це добре. Позбираєш вранці горіхи.
Пан Миколай помер. Упродовж семи тижнів померли і пси — спершу Шоколадний Джо, за ним Барсик, а кіт Бегемот залишився з Анастасією.
Серпень — вересень 2003 р.
ЩАСТЯ
У тексті використано рядки з віршів поетеси Юлії Косівчук, за що автор їй щиро вдячний.
Яблуні цвіли так, ніби хотіли переконати найзапеклішого атеїста в тому, що він помиляється, бо, ади, Бог таки — є!
Але перед яблунями квітли вишні, теж не на користь атеїста, а ще раніше — алича, а найпершим розквітло в парку якесь дерево, якого я навіть назви не знав. Але, побачивши ті блідо-рожеві квіточки, без зайвих вагань потягнувся до телефона і набрав номер Ефіопки: — Зацвіло!
Вона зробила піднесений вдих-видих, трохи помовчала і категорично запитала:
— Коли?
— Та хоча й сьогодні.
— Де?
— Як де?
— Я розумію, що зацвіло, але де?
— А-а-а, — я легенько вдарив себе мобільником по чолу, — ввечері покажу.
— А там не надто людно?
— Ну, вдень трохи є, а вночі кущі будуть за нас.
— Тоді, до вечора.
Так розпочався цьогорічний мій з Ефіопкою сезон квітучих дерев. Аби довго не тягнути, мушу зізнатися, сексуальний сезон. Хоча якби вона почула це технологічне визначення, то, мабуть, видряпала би мені очі, - бо в нас любов. Себто та сама — большая і чістая. Просто проявляється вона у нас винятково у пору цвітіння дерев, а кохаємося ми у квітучих садах, у крайньому разі під одним розквітлим деревом.
Того вечора я привів її в парк до тих рожевих квіточок. Вона поцінувала те, як природа нам допомагає, але, зважаючи на громадське місце і суспільну мораль, покохалися ми по-піонерськи.
Пізніше, попри урочистість моменту, Ефіопка не могла знехтувати нагодою звернути мою увагу на її «кольори».
— Та я помітив, Еф, чи я сліпий?
— Що ти помітив? — запитала вона недобрим тоном.
Хто тебе, дурню, за язик тягнув, якщо з її «кольорів» ти внюхав лише запах нових парфумів, і щодо одягу… Таж темно!
— В очах тобі темно, коханий, — справедливо зазначила Ефіопка, — зайдімо в бар, там світло.
Ми замовили пляшку шардоне і я заходився її пильно розглядати. Хоч убий, як завжди. Ну, куртка, ну майка, ну, джинси…
— А оце! — вона схопила з тарілки шкурку від апельсина і тицьнула мені під ніс.
Справді, в її одязі в умілих пропорціях було представлено оранжеву барву: майка, шкарпетки, бринзульки, одне, інше…
— Я це одразу оцінив, але, але…
— Але не любиш ти мене, — сказала Ефіопка і зробила добрий ковток вина.