Що ти знаєш про любов, моя мила, хотів я відповісти, але якби я це сказав, то моя старенька адідасівська зеленкувата сорочка — от вона, незрадлива любов — була би облита вином, а цього я допустити не міг, тому треба було думати одне, а казати інше.
Запах апельсинової шкурки, якою Ефіопка дорікала мені за черствість, егоїзм та інші злочини проти нашого сезонного кохання, змусив мене вкотре переконатися, що світ зачинався таки з Великої Помаранчі. Сказала просто Помаранча.
Цього у барі ніхто не бачив, але на якийсь час тут з’явилася та сама Помаранча. Вона сіла за столик, випила зеленого чаю, щось почитала із зіжмаканих папірців, посміялася невідомо з чого й пішла собі. Чи полетіла. — І коли зацвіте алича? — запитала мене Ефіопка.
— Може, навіть наступного тижня.
— Тоді прогуляймося ще раз парком, — вона промовисто поглянула своїми «ефіопськими» очима — великими та блакитними. Власне, й все решта в неї було таким самим — м’яке, пряме, світло-русяве коротко підстрижене волосся, біла шкіра, тонкий ніс, просто це її ім’я для нашого внутрішнього користування — брало походження з її іншого життя.
Щоправда, інше життя було й у мене. Поза сезоном цвітіння дерев я — страшенний зануда, малопитущий і несексуальний. Маю традиційний для всіх оказій набір краваток. А тут і тепер без справжніх синіх лівайсів я почувався голим серед білої днини в людному місці. Помаранчі добре, вона собі ховається у сорочці-вишиванці маленьким хрестиком на молодому тілі, де цятки то полотняні бранці, з яких ростуть квітки і звірі, а ти мусиш платити чималі гроші за автентичні джинси. До речі, такий досвід я вже маю, за совка платив 250 рублів за розкльошений Rifle.
Переконував себе, що так борюся з комунізмом. А тепер? Тепер я ні в чому себе не переконую, але, здається, так я борюся з несвободою.
Наступного тижня, поки я швендяв околицями міста в пошуках розквітлої аличі, зателефонувала Ефіопка і весело сказала: — Абрикоси! Я все зрозумів.
З усієї садовини, що росте в наших краях, як на мене, абрикосовий цвіт — найкращий. Хоча, це я кажу тепер, поки ще не розцвіли яблуні.
Отож, абрикоси. Місце виявилося безлюдним і можна було не чекати вечора. Я притулився спиною до цього шляхетного дерева, на мене сипалися пелюстки цвіту. Потім земля зробилася теплою, і ми постелили куртки в молодесеньку траву. Я навіть пішов на те, що можна позеленити джинси. Хоча під кутом зору естетики — трав’янисто-зелене на темно-синьому…
Як на мене, супер!.. Що супер? Ти що, сюди на етюди прийшов, естет нещасний?! А чому це я нещасний, ні я…
Що ти?… Я… Хочеш сказати, що ти щасливий? А що ні? А ось зараз взагалі буду на… Зараз-зараз…
Нє! Не будеш!
Зрозуміло, що такий внутрішній базар до добра не привів: я мало не забув, чим зайнято моє тіло, і його поволі охопив вірус м’якості.
— Щось не так? — обернула до мене голову Ефіопка.
Я почервонів, але сказати не мав що.
— Ну добре, відпочинемо, — вона, ледь приховуючи роздратування, витягла із сумочки цигарки і, не чекаючи, поки я вкрешу їй вогню, запалила.
Мені не запропонувала, та й не хотілося мені курити. Мені хотілося іншого — залишитися самому і нарешті остаточно з’ясувати: щасливий я чи ні?!
Але поки не розцвіте останнє деревце в краї, я собі не належу. Тому, відкинувши геть думи дурні, я, не кваплячися, пригорнув до себе свою кохану.
Абрикоси цвіли далі.
Домовившися з Ефіопкою дочекатися цвітіння вишень, неймовірним зусиллям волі витративши традиційну годину в барі, зовні нічим себе не виявляючи, я нарешті залишився сам.
Почав думати про щастя. Думав три доби і мало не зваріював. Бо все вперлося в пару таких категорій, як «щастя» і «свобода». Інакшою, ніж доведеною до абсурду, я собі свободу не уявляв — самотність, холод, незалежність ні від кого і ні від чого, відсутність будь-яких зобов’язальних зв’язків, свавілля, якщо не у вчинках, то принаймні в недіях, — лише Ти і Бог. Щастя ж, навпаки — є ти, а кругом тебе — концентричні кола небайдужих тобі людей, речей, ідей, і всі вони від тебе чогось хочуть. Щоправда, місцями від когось чи від чогось із них ти теж чогось хочеш, але здебільшого сивієш безсонними ночами від хвилювання за них. Тож чи для тебе таке щастя є щастям? Ні, звичайно, для мене воно це — свобода. Але в такому разі заперечується те, що в загальноприйнятому розумінні є щастям… То що робити? Я хочу бути щасливим, але я обираю свободу, тож позбавляю звичайних людських радощів, але я хочу… і так далі. Словом, або щастя, або свобода!
Таким чином я зайшов у безсоння, щоправда не лише через такі премудрі розмірковування, а й завдяки чаєві, цигаркам, шоколадові. Не спав три доби. А потім з’явився прихід. Мабуть так має діяти перша доза якогось доброго наркотику: всі великі й малі проблеми відпали, як шкаралуща з горіха, ясний розум готовий був осягнути істину, піднесений настрій, безмежна сила, високі помисли готували мене до подвигу. Нарешті, просто предметно я відчув, як потоншала свідомість і, мов плин води крізь прозорий лід на річці, я побачив, як перекочуються брили підсвідомості; крім того, я зрозумів, що можу їх читати, а отже, знайти майбутнє, а якщо проломити лід і пірнути вглиб, то можна пізнати те, що в нашому світі навіть назви не має. Бо підсвідомість — бездонна, а на якомусь рівні сполучається з підсвідомостями всіх людей, що є, були й будуть духовними істотами Вищого і Нижчого світів, і навіть… страшно сказати. Ще трохи — і я вже був готовий проголосити себе володарем у царстві духу, але сталася прикрість — я банально заснув.