Я поривався щось сказати, вона закривала мені долонею рота. Потім ми цнотливо, як підлітки в час першого кохання, цілувалися. Нарешті, пішов дощ, на цей раз він уже не дратував, навпаки — в ньому ми побачили благословення неба. Я відкрив рота, і мені було дозволено говорити: сьогодні дощ пішов сухим вином, розщедрився — весну довів до бунту і не намацав під ногами ґрунту, а я не п’ю, бо вечір за кермом!
— А ти не спиш, — підхопила Помаранчин вірш Ефіопка, — ти — поводир комах. Вони до тебе липнуть, як до Бога!..
Ефіопка обірвала поезію, лукаво подивилася на мене і запитала:
— А її ми запросимо на весілля?
— Кого?
— Помаранчу.
— Звичайно… Чекай, яке весілля?
— Наше з тобою.
Реальність, незручна, сіра, з гострими рваними краями свавільно впхалась у мою світлу ідилію.
Чесно кажучи, життя з коханою я не уявляв собі в побуті, для мене це мали бути суцільні поцілунки й любощі, вино і квіти, музика й поезія. А виявляється, що мене хочуть оженити. Але інший варіянт — розлучитися з нею, вочевидь назавжди.
Я пригадав сьогоднішній ранок, як мені було без неї, і вирішив, хай буде, що має бути, аби лише не втратити її. Зрештою, на те воно таким і є, що його неможливо обминути; сказав би доля, якби не боявся видатися сам собі смішним. — І яке ти хочеш весілля робити? Велике? На скільки пар? — з усіх сил приховуючи сарказм, запитав я.
— Ми просто звінчаємося, коханий, — Ефіопка не жартувала, — адже з ним я не була вінчана.
Проблємная дєвушка, подумав я, але у відповідь лише ствердно кивнув головою.
— А діти? — сказав я.
— Діти зі мною, це без варіянтів, — твердо промовила Ефіопка.
— А він?
— Переживе.
Ми ще трохи поцілувалися і домовилися. що сьогодні ввечері вона все розкаже своєму чоловікові, дітей перед тим відвезе до мами, і відразу ж перебереться до мене. Я маю взяти машину і чекати на її дзвінок. Постановили собі, що все треба зробити швидко і з найменшими втратами.
Зі змішаними почуттями я пішов додому з наміром прибрати помешкання.
Я жив сам і звик, що кожна річ має своє, суворо відведене їй місце. Коли нечасті гості пересували на кілька сантиметрів книжку, диск або чайник, я страшенно дратувався. А невдовзі тут з’явиться інша, хай кохана, людина і все піде шкереберть.
У неї самої косметики і парфумерії, мабуть, зо дві валізи!
Стало не до прибирання. Я сидів у кріслі, тупо дивився на дзиґарі й думав. Себто не те щоби думав, а намагався збагнути, про що я думаю. Так минала ціла днина. Я вже не думав ні про кохання, ні про щастя, ні про свободу. Я уявляв собі, що коїться у неї вдома. Ось минула шоста година, повернувся її чоловік, вона подає вечерю, він задоволено бере з холодильника пляшку дорогої горілки, наливає собі чарку, вона жестом зупиняє його і каже, що має розмову; він неуважно слухає, кришачи хліб на скатертину. Вона каже, що покидає його і йде до іншого, він мовчки випиває чарку, але не заїдає, а наливає другу, вона йде у передпокій, одягається, бере валізу, виходить з помешкання, набирає на телефоні мене…
Ні! Як у сні, я викликаю номер її мобільника.
— Ало, це ти?
— Я. Ти вже говорила з ним?
— Так. Я виходжу.
— Не треба.
— Що?!
— Скажи чоловікові, що пожартувала, і залишайся вдома.
Настала довга павза, потім вона вдавано бадьоро запитала:
— Це ти так жартуєш?
— Ні. Я серйозно.
— А любов? — запитала вона розпачливо.
— Любов — це хвороба мозку, — буркнув я десь почуту фразу.
Вона ще трохи помовчала, а потім вимкнула телефон.
Даремно я кидався такими словами, бо незабаром справді захворів. Відразу ж після тієї розмови я взявся вибивати клин клином: волочився барами, нічними клубами, знайомився з дівчатами, а десь на третій день настало похмілля.
Ясно й чітко, ніби вирізьблено алмазом на склі, я усвідомив, що без неї не можу. Я був готовий на все, дозрів навіть до того, що вона переверне моє помешкання догори дном. І діти хай бігають хатою! Окрилений почуттям майбутнього затяжного родинного щастя, я зателефонував до Ефіопки.
— Привіт, Еф.
— Милий мій, забудь це дикунське ім’я, забудь мене, забудь цей телефонний номер, хоча номер можеш пам’ятати, я сьогодні ж його поміняю.
— Елло, — так я її ще не називав, — я хочу…