Ось якби пощастило заснути, то завтра може бути все інакше. Тобто, краще і веселіше. Я читав до другої години, а потім заснув. Мені навіть не снилися кошмари.
Прокинувся о четвертій годині і згадав усе, — спершу стало дуже страшно, холодно і самотньо, з’явилася пекуча туга за нею, майнула думка про суїцид, але коли прийшло усвідомлення, що я не п’ю вже дві доби, — потеплішало. Дві доби тверезого життя! Шкода марнувати цей так важко набутий капітал на якусь екстрему. Адже ще трохи, і я — виповзу з цього болота на твердий і — що важливо — сухий берег.
Я почав думати, як жити далі. Серед безлічі фантастичних варіянтів на кшталт завербування у французький Іноземний легіон чи балотування в народні депутати Верховної Ради України реалістичним видавався лише один: змінитися.
Особисте життя у мене вже змінилося, тепер я не маю коханої жінки, і в цьому є своя перевага — я вільний, тож можу завести собі… ні… досить. Поки що. Роботу міняти нема сенсу, бо чогось кращого у цьому місті я не знайду. Змінити помешкання — для чого? — лише зайві клопоти. Переїхати до Києва — можна було б, якби не мовний бар’єр, від дискомфорту, якого я зазнаю в цьому рускоязичному мегаполісі, в мене розвивається небезпечна хвороба, що називається radycalis extremismus. Залишається одне — змінити зовнішній вигляд. Зачіска вже нова, маю гарну згоїну на чолі, цікаві виснажені очі — щось пережив чоловік, а це інтригує — черга за одягом. Мене звикли бачити або в синіх джинсах і якійсь пістрявій майці, або в стандартному костюмі, тому для того, щоби постати в цілком іншому, хай буде, іміджі, треба справити собі щось оригінальне. Увесь у джинсі? Банально.
Новий костюм із золотою краваткою? Нудно.
Мілітаризоване хакі? Смішно. Увесь у чорному?
О, це те, що треба! І окуляри — чорні. Сьогодні неділя, піду я на Калинівський базар і придбаю собі все нове. Чорне!
О шостій годині я підвівся з ліжка, став під душ, потім заліпив чоло пластирем, ретельно поголився, з насолодою щедро обляпав обличчя жилеттівським лосьйоном, смак його на губах ледь не спровокував блювоту, але перемогло оптимістичне усвідомлення нової ситуації: ось у мене в холодильнику непочата пляшка горілки, на поличці два сорти одеколону, а пити мене не тягне! Я здолаю тебе, зміюко зелений!
Дуже кортіло випити чаю — справжнього міцного чорного! — але боявся нападу пришвидшеного серцебиття, яке могло би отруїти мені цей світлий, що так гарно розпочинався, день. Тому я заварив легенький — півчайної ложечки «Принцеси Нурі — Бест» на заварний чайник — ледь жовтявий чай, випив два кухлі з лимоном, без цукру і зі шматком торта.
Одягнувся не дуже ретельно — все одно це шмаття вже з минулого життя — джинси, светер, старенька куртка. Погода гарна, можна йти без шапки, — що ще? Окуляри? Ні, вони мені більше не потрібні, бо у мене не буде більше потреби ховати очі! Я сильно жбурнув свої «хамелеони», які вірно служили мені три роки, об долівку, але їм це не зашкодило, тоді я взув черевик на праву ногу і з ненавистю розтрощив їх обцасом.
П’ятнадцять гривень, тоді це було сім з половиною доларів! Ні, не шкода. Холоднокровно я змів віником рештки окулярів на шуфельку і викинув у кошик для сміття.
Взяв із шафи триста доларів і поїхав на Калинівський базар. За чорним. Довго ходив поміж «жабками» і контейнерами, але нічого путнього не вподобав, — суцільна туреччина й китайщина, і все якесь пістряве й низькоякісне. Але завтра я мушу постати в новому образі, тож:
— Скільки коштують ці джинси?
Доведений до розпачу, я купив чорні вельветові джинси з гордим лейблом «Lee», чорний джемпер з мисиком, незрозумілого походження черевики, чи не єдині на весь базар не з квадратовими писками, і бандитську куртку з грубої шкіри за двісті доларів, чорну, звісна річ. Дорогою додому, змучений і збайдужілий, купив іще китайські суцільно чорні окуляри за двадцять гривень.
Вдома я одягнувся в обнови, довго вертівся перед дзеркалом, але так і не з’ясував — чи я в цьому вбранні загадковий, інтригуючий, цікавий, чи зовсім навпаки. Побачимо, що завтра люди скажуть.
Але це не головне — важливо те, що я вже міг спати. Сон був неміцний, тривожний із калейдоскопом сюрреалістичних сновидінь, але все-таки тривав цілих шість годин. Встав я о шостій і аж дві години збирався на роботу. Голився, мився, парфумився, довго вирізав пластир на чоло, одягався, роздивлявся себе в дзеркалі, нарешті вийшов з дому. У чорному весь. З білою смужкою навскіс на чолі.
На роботі на мій прикид ніхто не звернув уваги, зате всі з величезною цікавістю розглядали білий пластир на чолі. За попереднім, розробленим у найжахливіший кризовий час, сценарієм я нікому нічого не пояснював, лише посміхався, — мені хотілося, аби це було романтично-загадково, але, випадково вгледівши себе навскіс у дзеркалі, відкрив для себе, що я жалюгідно скривився. Це зіпсувало мені настрій на весь день.