коротким бiлявим волоссям в найтрафаретнiший в свiтi спосiб.
По короткому обрядi в ратушi я привiв її на нову квартиру й дещо
здивував її тим, що перед початком будь-яких любощiв змусив її перебратись в
просту нiчну дитячу сорочку, яку я щасно вкрав зi скринi (шатної шафи) в
сиротинцi. Шлюбна нiч видалась доволi кумедною, й через мої дiї дурка моя
була в iстерицi. Та дiйснiсть невдовзi перемогла. Обiлявлена кучеря виявила
свiй чорнявий корiнець; пушок обернувся на колючки неголеної гомiлки;
рухливий вологий рот, як я його не пхав коханням, вивернув свою мiзерну
подiбнiсть iз вiдповiдною частиною на заповiтному портретi її жабоглядної
покiйної матiнки; i згодом замiсть блiдого вуличного пiдлiтка, в Гумберта
Гумберта опинилась на руках велика, дебела, коротконога, грудаста й
цiлковито безглузда баба.
Такий стан тривав вiд 1935-го року до 1939-го. Єдиною чеснотою Валерiї
була її сумирнiсть, i як не дивно, вiд цього було затишно в нашiй убогiй
квартирцi: двi кiмнатки, димний краєвид в одне вiкно, цегляний мур - в iнше,
крихiтна кухня, черевикоподiбна ванна, в якiй я почувався Маратом, дарма що
не було бiлошийої дiвчинки, щоб заколоти мене. Ми провели з дружиною чимало
безхмарних вечорiв - вона заглибившись в свiй Paris Soir, я - працюючи за
хлипким столиком. Ми вiдвiдували кiно, велодром, змагання з боксу. До її
прiсної плотi я звертався лиш зрiдка, тiльки хвилинами гострої потреби,
крайнього вiдчаю. Була в бакалiйника, що по той бiк вулицi, мала донька,
тiнь якої зводила мене з розуму; втiм, за допомогою Валерiї я-таки знаходив
деякi законнi виходи з мого фантастичного лиха. Та що стосується домашнього
харчу, то ми без слiв залишили pot-au-feu й харчувалися здебiльшого в
вузькому ресторанчику з єдиним довгим столом на rue Bonaparte, де настiльна
скатертина була в винних плямах, й переважав iноземний гомiн. А в будинку
поряд антиквар виставив у заставленiй вiтринi препишний, барвистий -
зелений, червоний, золотий i чорнильно-синiй - давнiй американський естамп,
на якому був паровоз з гiгантською трубою, великими химерними лiхтарями та
величезним бидлоскидальником, який надить свої фiолетовi вагони в громову
степову нiч i домiшує рясний, чорний, що мерехтить iскрами, дим до кудлатих
її хмар.
В них щось блиснуло. Влiтку 1939-го року помер мiй американський
дядечко, залишивши менi прибуток у декiлька тисяч американських доларiв за
умови, що я переїду до Сполучених Штатiв й займусь справами його фiрми. Ця
перспектива припала менi до серця надзвичайно. Я вiдчував, що життя моє
потребує струсу. Та було дещо iнше: мольовi проточинки з'явились на плюшi
подружнього затишку. В останнiй час я помiчав, як моя дебела Валерiя якось
змiнилась - виказує дивне занепокоєння, iнодi щось на кшталт обурення, а це
не пасувало до встановленого характеру персонажа, який вона повинна була для
мене грати. Коли я повiдомив їй, що ми незабаром попливемо до Нового Йорку,
вона похнюпилась i впала в задуму. Була докучлива тяганина з її документами.
Вона ж бо мала кепський Нансенський паспорт i одержанню вiзи аж нiяк не
сприяло швейцарське громадянство чоловiка. Я пояснював неминучiстю стояння в
хвостах до префектури та великими iншими прикрощами її млявий та нечулий
настрiй, на який аж нiяк не впливали мої змальовування Америки, країни
рожевих дiтей та величезних дерев, де життя буде набагато кращим, нiж в
нудному, сiрому Парижi.
Одного ранку (її папери були вже майже впорядкованi) ми виходили з
якоїсь офiцiйної будiвлi, як раптом бачу, що Валерiя, яка важко тупала поряд
зi мною, починає енергiйно й мовчазно трусити своєю болонковою головою.
Спочатку я не звертав на це жодної уваги, та потiм спитав, чому їй власне
здається, що там всерединi щось є? Вона вiдказала (перекладаю з її
французького перекладу якоїсь слов'янської площини): "В моєму життi є iнша
людина".
Нема чого й казати, що чоловiковi не надто сподобались такi слова.
Мене, не криюсь, вони приголомшили. Прибити її тут-таки на вулицi - як би
вчинив чесний мiщанин - не можна було. Роки прихованих страждань мене
навчили самовладанню надлюдському. Отже я чимскорiш сiв з нею в таксомобiль,
який деякий час заклично повз уздовж панелi, i в цьому порiвняно спокiйному
усамiтненнi запросив її до пояснення її диких слiв. Мене душила зростаюча
лють - о, не тому, що я знав якусь нiжнiсть до цiєї балаганної фiгури, яка
зветься мадам Гумберт, але тому, що нiкому крiм мене не дозволено було