були аж як вiдомi менi.
Втiм, жодної не могло бути мови про те, щоб менi тут оселитись. Я не
думав, що мiг би жити щасно в домi, де на кожному стiльцi валяється
розшарпаний журнальчик, i де кепсько змiшується комедiя "функцiональних"
сучасних меблiв з трагедiєю старезних гойдалок та хитких столикiв iз
мертвими лампами на них. Мадам повела мене вгору й налiво, в "мою" кiмнату.
Я оглянув її крiзь iмлу моєї вiдмови вiд неї, але попри цю iмлу помiтив над
"моїм" лiжком репродукцiю "Крейцерової Сонати" Рене Прiне. I цю конуру для
прислуги вона йменувала "напiвстудiєю"! Геть звiдси, геть негайно, подумки
кричав я собi, вдаючи, що замислився над кумедно заниженою цiною, яку iз
мрiйливою та грiзною надiєю поставила господиня за цiлий пансiон.
Проте, старосвiтська чемнiсть змушувала мене довжити тортури. Ми
перейшли через майданчик сходiв на правий бiк будинку ("Тут живу я, а тут
живе Ло" - напевно покоївка, подумав я), та квартирант-коханець ледь
приховав подрог, коли його, вельми витонченого мужчину, пустили вперед час
глянути на єдину в домi ванну - закут (мiж майданчиком i кiмнатою вже
згаданої Ло), в якому безформнi вологi речi нависали над сумнiвною ванною,
позначеною знаком запитання залишеної тут волосинки, й отут спiткав я
передбаченi мною звиви гумової змiї та iнший, чимось спорiднений з нею
предмет: кашлато-рожеву попонку, яка манiрно вкривала дошку клозету.
"Я бачу, у вас не дуже прихильне враження", сказала моя панi, зронивши
на мить руку менi на рукав. Вона поєднувала зимнокровну наполегливiсть
(надмiра того, що зветься, здається, "спокiйною грацiєю") з якоюсь
сором'язнiстю й журбою, через що особлива ретельнiсть, з якою вона добирала
слiв, ввижалась такою ж неприродною, як iнтонацiї викладача дикцiї. "Мiй дiм
не дуже охайний, визнаю", правила далi мила приречена недолашка "та я
запевняю (очi її слизнули по моїх губах), пановi буде добре тут, навiть дуже
добре. А ну ж бо я покажу вам їдальню та сад" (останнє було вимовлене
жвавiше, нiби вона вабливо майнула голосом).
Я неохоче пiшов за нею знову в нижнiй поверх; пройшли через передпокiй
та повз кухню, що була на правому боцi будинку, на тому ж боцi, де були
їдальня й вiтальня (мiж тим як злiва вiд передпокою, пiд "моєю" кiмнатою не
було нiчого крiм гаража). На кухнi мiцна молода мавринка промовила, знiмаючи
свою велику глянсо-чорну торбину з клямки дверей, якi вели на заднiй ґанок:
"Я тепер пiду, мiсiс Гейз". "Гаразд, Луїзо", зiтхаючи вiдказала та. "Я
заплачу вам у п'ятницю". Ми проминули невеличку комору для посуду й хлiба та
опинились в їдальнi, сумiжнiй з вiтальнею, якою ми донедавна милувались. Я
помiтив бiлу шкарпетку на пiдлозi. Нерадо крякнувши, панi Гейз нагнулась за
нею мимохiдь i кинула її в якусь шафу. Побiжно ми оглянули стiл iз червоного
дерева i фруктову вазу на-посередцi, яка нiчого не мала в собi крiм однiєї
сливової кiстки, яка ще лиснiла. Втiм я намацав у кишенi розклад поїздiв i
непомiтно його вивудив, щоби на першу змогу ознайомитись з ним. Я все ще
йшов услiд за панi Гейз крiзь їдальню, коли раптом у кiнцi її спалахнула
зелень. "Ось i веранда", проспiвала моя водителька, й за тим, без найменшого
попередження, блакитна морська хвиля напнулась менi пiд серцем, i з
комишевого килимка на верандi, вiд сонячного кола, напiвгола, на колiнах,
повертаючись на колiнах до мене, моя рив'єрська любов уважно на мене глянула
з-над темних окулярiв.
Це було те ж саме дитя - тi ж тонкi, медового вiдтiнку, плечi, та сама
шовковиста, гнучка, оголена спина, така ж русява кучма. Чорна, бiлим
поцяткована, хустина, пов'язана навколо її торса, ховала вiд моїх постарiлих
горилячих очей - та не вiд погляду моєї молодої пам'ятi - напiврозвиненi
груди, якi я так пестив того довiчного дня. Та буцiмто я був казковою
нянькою маленької князiвни (згубленої, вкраденої, знайденої, вдягненої в
циганське лахмiття, скрiзь яке її голизна всмiхається королю i своїм
гончакам), я впiзнав темно-брунатну родимку в неї на боцi. Iз священним
острахом й зачаруванням (король ридає з радощiв, сурми сурмлять, нянька
п'яна) я знову побачив привабний запалий живiт, де мої на пiвдень спрямованi
вуста мимохiдь зупинились, i цi хлоп'ячi стегна, на яких я цiлував зубчастий
вiдбиток вiд пояску трусикiв - того нестямного, довiчного дня бiля Рожевих
Скель. Чверть столiття з тих пiр, яку я прожив, звузилась, створила трепетне
вiстря й зникла.
Надзвичайно важко менi виразити з потрiбною силою цей вибух, цей