п'янливий каштановий запах, все ж менi здається, що їй було б слiд iнодi
вимити волосся. На мить ми двоє попливли в теплiй зеленi дзеркала, де
вiдбивалась верхiвка тополi разом з нами й небом. Потримав її владно за
плечi, за тим ласкаво за скронi й повернув її до свiтла.
"Воно ось тут", сказала вона, "я вiдчуваю"...
"Швейцарська сеселянка кiкiнчиком язика"...
"...Вилизала б?"
"Влсне. Спробать?"
"Авжеж, спробуйте".
Нiжно я провiв трепетним жалом по її коловоротному солоному очному
яблуку.
"От гарно", сказала вона, мигаючи, "все вийшло".
"Зараз друге око".
"Та ви нетямущий", почала вона "там геть - ". Але тут помiтила зiбранi
в жмутик губи, якi наближалися, й поступливо вiдказала: "Окей".
Нахилившись до її теплого, призведеного, рудаво-рожевого обличчя,
похмурий Гумберт приклав губи до її бiйного вiка. Вона всмiхнулася, й
зачепивши мене сукнею, стрiмко вийшла з кiмнати. Я вiдчував нiби моє серце
б'ється всюди водночас. Нiколи в життi - навiть коли я пестив ту дiвчинку на
Рив'єрi - нiколи. -
Нiч. Нiколи я не знавав таких терзань. Я волiв би описати її обличчя,
її рухи - а не можу, тому що, коли вона поблизу, моя пристрасть до неї
заслiплює мене. Хай йому чорт - я не звик до товариства нiмфеток! Коли ж
заплющую очi, бачу саму лиш застиглу частину її образу, рекламний
дiапозитив, проблиск звабливої гладкої шкiри зiсподу ляжки, коли вона,
сидячи й пiднявши високо колiно пiд клiтчастою спiдничкою, зав'язує шнурок
чобiтка. "Долорес Гейз, не муонтре па вуа жямб" (це промовляє її мати, яка
думає, що знає по-французьки).
Будучи a mes heures поетом, я присвятив мадригал чорним, як сажа, вiям
її блiдо сiрих, позбавлених всiлякого виразу очей, та п'ятьом асиметричним
веснянкам на її задертому носику, та бiлявому пушку на її коричневих членах;
але я розiрвав його й не можу його нинi пригадати. Тiльки в банальнiших
висловах (повертаємось тут до щоденника) вдалося б менi змалювати риси моєї
Ло: я мiг би, наприклад, сказати, що волосся її темно-русяве, а губи
червонi, мов облизаний барвистий льодяник, причому нижня чарiвливо припухла
- ах, бути б менi пишучою дамою, перед якою б вона позувала голою при голому
свiтлi. Та я лишень Гумберт Гумберт, довгастий, кiстлявий, з шерстю на
грудях, з густими чорними бровами й дивним акцентом, i цiлим смiтником,
повним зогнилих чудовиськ, пiд сховом неквапної хлоп'ячої усмiшки. Та й вона
зовсiм не схожа на тендiтну дiвчинку з дамського роману. Мене зводить з
розуму двоїсте єство моєї нiмфетки - всякої, либонь, нiмфетки: ця сумiш у
Лолiтi нiжної мрiйливої дитячостi i якоїсь страшкої вульгарностi, що
притаманна кирпатiй звабностi журнальних малюнкiв, яка нагадує менi
мутно-рожевих недолiтнiх покоївок у нас в Європi (якi тхнуть дробленою
ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у
дiтей в провiнцiйних домах розпусти. Та на додаток - на додаток цьому менi
чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту,
крiзь сморiд i смерть. Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше -
вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i
попри все iснує тiльки - Лолiта.
Середа. "Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра".
Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила пристрасним
шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала.
Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з
незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авта. Вiд листя
пишного iльма падали м'якi переливчастi тiнi на дощату стiну будинку. Двi
тополi брижилися й погойдувались. Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого
вуличного руху. Чийсь дитячий голос кликав: "Нансi! Нан-сi!". В домi Лолiта
поставила свою улюблену платiвку "Малятко Кармен", яку я завжди називав
"Гаманна Кармен", на що вона фуркала, позiрно глузуючи з моєї позiрної
дотепностi.
Четвер. Вчорашнього вечора ми сидiли на вiдкритiй верандi - Гейзиха,
Лолiта i я. Згущалися теплi присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара
бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi змiст кiнофiльму, що його вона й
Лолiта дивились пiвроку тому. Дуже занепалий вже боксер нарештi знайомиться
з добрим священиком (котрий сам колись, у мiцнiй своїй юностi, був боксером
i по досi мiг кулаком звалити грiшника). Ми сидiли на перинах, покладених на
пiдлогу; Ло була межи мадам i мною (сама втиснулась - звiрятко моє). В свою