чергу я пустився в прекумедну розповiдь моїх арктичних пригод. Муза вимислу
простягла менi гвинтiвку, i я стрелив у бiлого ведмедя, який сiв та охнув. А
втiм я гостро вiдчував близькiсть Ло, й поки я говорив i жестикулював у
поблажливiй темрявi, я користувався невидними цими жестами, щоби торкнути то
руку її, то плече, то ляльку-балерину з вовни й серпанку, яку вона смикала i
все саджала менi на колiна; й нарештi, коли я вповнi оплутав мою жарiючу
ясочку цими тенетами безплотних любощiв, я посмiв погладити її по нозi, по
аґрусовим волоскам уздовж голiнки, i я смiявся на власнi жарти, й трiпотiв,
i ховав трепет, i разiв зо два вiдчув спритними вустами тепло її близьких
кучерiв, утикаючись в неї зi смiшними апарте в великих дужках i пестячи її
iграшку. Вона також дуже багато юрзала, тож накiнець мати їй рiзко сказала
припинити вертiння, а її ляльку знагла шпурнула в темряву, i я все
похихотував i обертався до Гейзихи через ноги Ло, причому моя рука повзла
вгору по худенькiй спинi нiмфетки, мацаючи її шкiру крiзь тканину хлоп'ячої
сорочки.
Та я знав, що все безнадiйно. Мене млоїло вiд жадання, я страждав вiд
тiсняви одягу, i був навiть радий, коли спокiйний голос матерi об'явив у
темрявi: "А зараз ми вважаємо, що Ло час у лiжко". "А я вважаю, що ви
свинюки", сказала Ло. "Гаразд, отже завтра не буде пiкнiка", сказала
Гейзиха. "Ми живемо в вiльнiй країнi", сказала Ло. Пiсля того як сердита Ло,
вигукнувши так зване "Бронксове хурра" (масний звук гидавої вiдрази), пiшла
собi, я по iнерцiї надалi перебував на верандi, в той час як Гейзиха
викурювала десяту за вечiр папiроску й скаржилась на Ло.
Ло, бачте, вже виказувала злiснiсть, коли їй був усього один рiк i
вона, бувало, iз лiжка жбурляла iграшки через бокову сiтку так, що бiднiй
матерi цiєї пiдлої дитини доводилось їх пiдбирати. Нинi, в дванадцять рокiв,
це просто бич Божий, зi слiв Гейзихи. Єдине, про що мрiє Ло - це дригати пiд
джазову музику або гарцювати в спортивних дiйствах, високо пiднiмаючи колiна
й жонглюючи палицею. Оцiнки у неї поганi, та все ж вона виявилась лiпше
пристосованою до шкiльного побуту, на новому мiсцi, нiж у Пiскi (Пiскi був
їхнiм рiдним мiстом у середнiй частинi Сполучених Штатiв; рамздельський же
будинок належав покiйнiй свекрусi, в Рамздель вони переїхали близько двох
рокiв тому). "Чому Ло була нещасною в тiй першiй школi? " "Ах, сказала
вдова, хiба я не знаю. Я бiдна сама пройшла через це в дитинствi: жахливi цi
хлопчаки, котрi викручують тобi руку, навмисно влiтають у тебе зi стосом
книжок, смикають за волосся, боляче щипають за груди, прагнуть задрати тобi
спiдницю. Звiсно, вередливiсть є супутньою обставиною нормального розвитку,
та Ло переходить всякi межi. Вона похмура й вигадлива. Поводиться зухвало й
задирливо. Днями Вiола, iталiєчка в її класi, скаржилась, що Лолiта її
штрикнула в зад самописним пером. Знаєте, сказала Гейзиха, чого б менi
хотiлось? Якби ви, monsieur, випадком ще були тут восени, я б вас попросила
допомогти їй готувати уроки - менi здається ви знаєте буквально все -
географiю, математику, французьку". "Все, все", вiдказав monsieur. Ага,
пiдхопила Гейзиха, отже ви ще будете тут?" Я готовий був крикнути, що я
лишився б тут довiку, якби я мiг сподiватись зрiдка понiжити обiцяну
ученицю. Але я не довiряв Гейзисi. Тому я тiльки мугикнув, потягнувся й, не
бажаючи бiльше слiдувати за її розважливiстю (le mot juste), пiшов незабаром
до себе в кiмнату. Та вдовиця, певно, не вважала, що день скiнчився. Я
спочивав на своєму холодному лiжку, тиснучи до обличчя долоню з духмяною
тiнню Лолiти, коли почув як моя невтомна володарка крадеться до дверей i
крiзь них шепоче: "тiльки хочу знати, чи ви закiнчили "Погляд i подих"?"
(iлюстрований журнал, позичений менi днями). З кiмнати дочки пролунав крик
Ло: журнал був у неї. Хай йому чорт - не дiм, а прокатна книгарня.
П'ятниця. Цiкаво, що сказав би статечний директор унiверситетського
видавництва, у якому виходить мiй пiдручник, якби я в ньому навiв вислiв
Ронсара про "маленьку шкаралатну щiлину" або рядки Ремi Белло: "той горбик
малий, нiжним мохом вкритий, а посеред межу червону врито" й так далi.
Боюся, знов захворiю на нервовий розлад, якщо зостанусь жити в цьому домi,
пiд сталим натиском нестерпної спокуси, бiля моєї ясочки - моєї та Едгарової
ясочки - "моєї долi, нареченої моєї". Чи втаємничила її вже мати-природа в
Таїну Менархiї? Почуття опуклостi. "Прокляття", як називають це iрландки...