яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам, якi просто дивляться на все своїми
нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по її смертi я вiдчував, як
її думка тече крiзь мою. Задовго до нашої зустрiчi ми мали однаковi сни. Ми
зiставляли вiхи. Знаходили знаки дивної подоби. У червнi одного й того ж
року (1919-го) в її дiм i в мiй дiм, в двох несумiжних країнах, спурхнула
чиясь канарка. О, Лолiто, якби ти мене кохала так!
Я приберiг на кiнець розповiдi про Аннабеллу опис нашого невтiшного
першого побачення. Одного разу пiзно ввечерi їй вдалось обминути злiсну
пильнiсть батькiв. У дiбровцi чуйних тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми
знайшли собi мiсце на руїнах низького кам'яного муру. В темрявi, крiзь нiжнi
деревця виднiли арабески освiтлених вiкон вiлли - якi тепер, злегка
пiдправленi кольоровим чорнилом чуттєвої пам'ятi, я порiвняв би з гральними
картами (почасти можливо тому, що неприятель грав там у бридж). Вона
тремтiла й здригалась, коли я цiлував її в закуток напiввiдкритих губ i в
гарячу мочку вуха. Розсип зiрок блiдо горiв над нами з-помiж силуетiв
довгастого листя: ця чутлива безодня здавалась так само оголеною, якою була
вона пiд своєю легкою сукенкою. На тлi неба напрочуд ясно вирiзнялось її
обличчя, нiби вiд нього линуло слабке сяяння. Її ноги, її вабливi оживленi
ноги, були не надто стуленi, та коли моя рука вiднайшла те, чого шукала,
вираз якоїсь русалкової мрiйливостi - чи то бiль, чи то насолода - з'явилася
на її дитячому обличчi. Сидячи трохи вище вiд мене, вона у самотнiй млостi
тягнулась до моїх губ, причому голова її схилялася сонним, нiжним порухом,
що був майже страждальницьким, а її голi колiнця хапали, стискали мою
п'ясть, та знов слабнули. Її тремтячий рот, кривлячись вiд гiркоти
таємничого зiлля, з легким придихом наближався до мого обличчя. Вона
прагнула вгамувати бiль кохання тим, що рвучко терла свої вуста по моїх, або
раптом вiдхилялась iз поривчастим злетом кучерiв, а за тим знову похмуро
линула й дозволяла менi живитись її розкритими вустами, мiж тим як я, щиро
готовий їй подарувати все - моє серце, горло, нутрощi - давав їй тримати в
млявому кулачку берло моєї жадоби.
Пам'ятаю запах якоїсь пудри - яку вона, здається, крала в iспанської
покоївки матерi - солодкавий, дешевий мускусний душок; вiн зливався з її
власним бiсквiтним запахом, та знагла чаша моїх почуттiв сповнила край;
неждана метушня пiд ближнiм кущем завадила їй перелитись. Ми завмерли та з
болiсним подрогом в жилах прислухались до шуму, що його ймовiрно зчинила
лишень полююча кiшка. Але водночас, нажаль, зi сторони будiвлi пролунав
голос панi Лi, що звав дочку з дико зростаючими перекатами, й доктор Купер
важко прокульгав з веранди в сад. Але ця мiмозова хаща, iмла зiрок, остуда,
вогонь, медова роса, й моя мука лишились зi мною, i ця дiвчинка з
виплеканими морем ногами й полум'яним язиком з тiєї пори переслiдувала мене
невiдчепно - допоки нарештi двадцять чотири роки по тому я не розпорошив
марноття, воскресивши її в iншiй.
5.
Днi моєї юностi, як погляну на них, схожi на вiдлiтаючий блiдий вихор
повторних клаптикiв, немов ранкова веремiя спожитих папiрцiв, видних
пасажировi американського експреса через заднє проглядове вiкно останнього
вагона, за яким вони в'ються. У моїх гiгiєнiчних зчепленнях з жiнками я був
практичний, насмiшкуватий та жвавий. В мої унiверситетськi роки в Лондонi i
в Парижi я вдовольнявся платними кралями. Мої науковi студiї були стараннi i
доскiпливi, та не дуже плiднi. Спочатку я думав стати психiатром, як
багато-хто з невдах; але я був невдахою особливим; мене охопила химерна
утома (треба пiти до лiкаря, - така млость); i я перейшов до вивчення
англiйської лiтератури, з якої живе не один поет-пустоцвiт, перетворившись у
професора з люлькою, в пiджаку з добротної вовни. Париж тридцятих рокiв
цiлком пасував менi. Я обговорював радянськi фiльми з американськими
лiтераторами. Я сидiв з уранiстами в кав'ярнi Des Deux Magots. Я друкував
в'юнчастi етюди в малочитабельних часописах. Я вигадував пародiї - на
Елiота, наприклад:
Нехай фрейляйн фон Кульп тримає ще За клямку дверi, й обернеться...Нi,
Не зрушуся до неї, нi до Фрески.
Нi до тiєї чайки...
Один з моїх творiв, озаглавлений "Прустiвська тема в листi Кiтса до
Бенджамiна Бейлi," викликав схвальнi посмiшки в шiстьох-семи учених, якi
прочитали його. Я взявся писати "Коротку iсторiю англiйської поезiї " для