Виявилось, що тому самому нікчемному агенту дуже пощастило (дурням — доля, — сказав начсочи*).
О 10 годині ранку сьогодні, як зазначено у його рапорті, він випадково стрів збіглого «звіра» коло міської станції залізниці; він, очевидно, шукав когось, щоб замовити собі квиток; агент запропонував свої послуги; «звір» погодивсь і сказав, куди квиток принести; ледве агент став у чергу, як побачив синьооку панночку; він їй теж пропонував свої послуги й теж дістав замовлення...
Квитки ще в агента (була 11 година). Обидва вони до одної станції, найближчого губернського міста, але на різні поїзди: «звіру» — на кур'єрський, панночці — на поштовий. Обидва поїзди відходять сьогодні ввечері. Поштовий на дві години раніше за кур'єрський.
— Очевидно, операція переноситься в И-ськ, — сказав начсочи, називаючи місто. — Звичайно, ми їм заважати не будемо. Ви тільки проведете «звіра» до N-ська, передасте там догляд за ним і вернетесь. Але панночку ви мусите «зняти» в дорозі: треба показати «звіру», що значно краще для його справи, коли він сам усе робить, нікому справ не доручаючи. Ви ж розумієте, що нам цікавіше стежити за його алюрами, ніж за якоюсь, бодай і дуже гарною, панночкою. Ось, подивіться! Той самий агент здобув.
І він подав мені фотографію. Я глянув, щоб знати, кого арештувати доведеться, і раптом начсочи, стіл і весь кабінет хитнулись у мене перед очима й кудись попливли...
— Слухайте, ви або пиячили цілу ніч, або надто перевтомилися, — співчутливо бубонів начсочи, ткнувши мені шклянкою з водою в зуби.
— Я нездужаю, — ледве вимовив я.
— То, може, комусь іншому доручити операцію? — спитав він.
— Ні, це мігрень, — досить твердо відповів я. — На вечір я буду цілком здоровий...
Вислухавши ще декілька інструкцій, я, як п'яний, вийшов із кабінету. Але, ще не дійшовши до своєї робочої кімнати, я спинився, подумав кілька хвилин, вернувсь до начсочи й виклав йому все по щирості.
Він, звичайно, хотів доручити операцію не мені, але я твердо став на тому, що сам її проведу. Я попросив тільки дозволу перевірити ще раз Льолю й сказав, як це, на мою думку, можна зробити.
Начсочи знизав плечима:
— Зайва річ. А втім, як знаєте...
І я пішов.
Покликавши до себе спритного агента, я доручив йому інструктаж свіжої агентурної групи (тих самих, що раніше стежили за «звіром», звичайно, брати не можна було — помітив би), потім узяв у нього квитки, перемінив плацкарти й наказав віддати квитки по плацкартах.
Увечері я вбрався у військове (звичайно я носив цивільне), що дуже змінювало мій вигляд, і за півгодини до відходу поштового вже був на пероні. Я бачив здаля, як пройшла Льоля. Сів я в сусідній вагон. Поруч із нею мав місце один агент, а другий мав служити зв'язком між ним і мною. Все сталось, як гадалось: контроль порадив Льолі зачекати кур'єрського...
Чомусь мрійно-весела сиділа вона в залі першого класу, гаючи ті півтори години, що лишалися до приходу поїзда. Сам я не ризикнув зайти в залу. Я стежив за нею з коридора крізь скляні двері або з перону крізь вікно. На замерзлій шибці я протер собі очко й притулився до нього, певний, що вона мене не побачить. А вона сиділа коло самого вікна, профілем до мене, так близько, що коли б я міг простягнути руку, я дістав би її золотаве волосся, яке неслухняно вибилося з-під сивої шапки. Я бачив виразно її стрілчасті вії, що кидали коротенькі, тремкі, як крила метеликів, сутіні... Ось вона підвела їх, тихо посміхнулась і раптом, як зачарована, обернулася до мене...
Це була одна мить, бо я зараз же одскочив од вікна. Але я виразно бачив, як здивування, тривога й містичний жах майнули в її очах...
У ту саму мить задзвенів сигнал, провіщаючи наближення поїзда. Я взяв себе в руки, хутко пішов до станційної агентури ДПУ і через п'ять хвилин, уже в кожусі й волохатій шапці, сидів у сутінному кутку біля віконечка каси.
Ледве встиг я поставити перед собою ширмою одного з агентів, як Льоля підійшла до каси, зачекала хвилинку й нервово постукала у віконце, що, однак, мало тоді відчинитися, коли це буде нам потрібно. Льоля постукала ще раз, спитала якогось залізничника, що це з касою. Той пробіг, не відповівши, а Льоля раптом тривожно задумалась.
Я виразно відчув її темний напівсвідомий спогад про ту мить коло вікна. Мої нерви, як антени радіо, приймали її тривогу. Я сховав обличчя в руки, певний, що коли гляну в її бік, наші очі обов'язково стрінуться...
Раптом дмухнуло холодом, загуло, десь стукнули-дзеленькнули двері: прийшов поїзд. І зараз же до мене підбіг агент із тих, що пильнували «звіра», стурбовано сповіщаючи, що «звір» доручив вагоновожатому купити йому квиток, а сам до каси не вийде.