— Як ти? — спитала вона товариським тоном.
Він видав кілька банальностей про свою подорож до Африки. Вона хитала своєю гарною голівкою, насправді навіть не слухаючи. Йому й самому було не цікаво те, що він розповідав. Десь в голові у нього постійно виникало запитання: чи здогадується вона про його почуття?
Поки вона була з Лоїком, він тримався від неї на певній дистанції. Тепер, коли пара розлучилася, дозволив собі розкіш закохатися у неї. Шансів у нього було не більше, ніж раніше — можливо, навіть менше. Але саме тому йому подобалась ця безнадійна пристрасть, яка ні до чого не зобов’язувала.
— Ти знаєш, що я жила в Африці? — байдуже спитала вона.
Її чорна шевелюра виблискувала під зеленим листям каштанів.
— Це новина для мене.
— Мій батько мав там справи.
— Які справи?
— Метал, як завжди.
— А в якій країні?
— Колишні італійські колонії. Ефіопія, Сомалі, Еритрея…
Він спробував уявити собі, як маленька дівчинка скаче стежкою з червоного латериту біля підніжжя велетенських плюмерій, але схаменувся. Вона розповідала якусь маячню: він точно знав, де вона виросла і де вона вчилася.
Вона знову засміялася, щиро, по-дружньому.
— Я стібаюсь, — підтвердила вона. — Я ніколи там не була. Ти ж маєш досьє на мене чи ні?
Він посміхнувся, не відповівши. Тільки-но він до неї наближався, його одразу охоплювала непоборна млявість. Попри нервове напруження, яке вирувало під шкірою, у нього зовсім не залишилося сил.
Раптово Міла і Лоренцо покинули свої ігри і підбігли вимагати щось з’їсти. Ерван пошукав у кишені дрібні гроші, щоб купити їм морозива, але Софія вже витягла зі своєї торбинки (вінтажної «Баленсіага») печиво «BN» і «Актімель», які вони проковтнули за кілька секунд. Діти повернулися до своєї гри так само раптово, як і з’явилися біля мами. Після похмурого обіду в бабусі і дідуся вони оживали.
— Коли я була вагітною, — продовжила Софія, проводжаючи їх поглядом, — то почувалася як і багато інших гарних жінок. Хотіла, щоб це чимшвидше закінчилося, і я знову стала такою, як до вагітності. Не хотіла набрати жодного зайвого кілограма, не хотіла пропустити жодної вечірки. А особливо, хотіла все контролювати. Але дитя у твоєму животі вже все за тебе вирішило. Можливо, воно саме вирішує, коли з’явитися?
Вона закурила цигарку. Це було останнє місце для куріння, але він за це її і любив: за безтурботну — і природну — манеру нав’язувати свою волю іншим.
Майже відразу одна з мамаш підскочила до них з перекошеним обличчям і стиснутими кулаками:
— Що ви собі дозволяєте?
Ерван показав свій бейдж з триколором, навіть не встаючи з лавки:
— Поліція. Відійдіть, будь ласка.
Жінка завмерла як вкопана на кілька секунд, не знаючи, що на це відповісти.
— Відійдіть або я влаштую перевірку усього парку!
Мегера почервоніла, тоді накивала п’ятами, не сказавши ні слова.
— Ну і пику вона скривила! — розреготалася Софія.
Ерван посміхнувся у відповідь. Він був задоволений цим невеличким геройством, але приємніше було б розважити її розмовою. Коли йшлося про залицяння до кельнерки чи продавчині, він був неперевершеним, але перед нею висихав, як піч для піци.
— Коли ти представиш нам свою наречену? — поцікавилася вона, ніби прочитавши його думки.
— У мене нікого немає наразі.
— Я іноді запитую себе, чи ти флік, чи якийсь кюре?
Знову він не знайшов, що відповісти, і просто спостерігав за юрбою дітей, які з оглушливим вереском гасали на всі боки. Міла і Лоренцо висіли на гойдалці.
Софія, розуміючи, що він не реагує на її підколювання, згадала свій відпочинок у Тоскані, потім численні подорожі між Парижем і Міланом. У неї був задум створити дизайнерську фірму — розробка і продаж італійських меблів. Ерван знав, що вона, зрештою, підводить до єдиної важливої для неї теми: війни, яку вона вела проти Лоїка з метою отримати розлучення і опіку над дітьми. Через якусь незрозумілу причину його брат відмовлявся офіційно оформити розрив їхніх відносин.
— Я тобі дещо принесла.
Вона витягла цупкий конверт формату A4 і відкрила його: всередині були фото Лоїка, який таємно зустрічається з типами підозрілої зовнішності. Ясна річ, двічі дивитися на них не потрібно, щоб зрозуміти, про що йдеться: його брат купував кокс у другосортних бариг. У кутку кожної світлини було вказано дату і час.
— Ти за ним стежиш?
— Лише тоді, коли він з моїми дітьми.
— Ти хвора чи що?
— Це він хворий.
— За моїми підрахунками, він вже по п’ять грамів на день винюхує, — вона взяла у нього з рук одну з фотографій і тицьнула під ніс. — Бачиш це? Оборудка відбувається на паркінгу «де Аль» о 23-ій годині. Якщо добре придивитися, то можна побачити малих, які сплять в його тарадайці.