Ерван повернув їй фотографії. Софія знову закурила цигарку. Стиснувши її губами, вона нервово запхала фото до конверта і знову всунула його Ерванові в руки.
— І що ти хочеш, щоб я з ними зробив?
— Почни проти Лоїка розслідування.
— Я з відділу убивств, — крижаним голосом сказав він.
— Попроси своїх колег з відділу боротьби з наркотиками. П’ять грамів — це більше особистої потреби, це вже комерційна кількість. Він може…
— Ти говориш про мого рідного брата.
— А також про батька моїх дітей. Про чувака, обдовбаного до кісткового мозку, який вдає, що може доглядати за ними кожен другий тиждень, водити їх до школи, годувати, дбати про них за усіх можливих обставин і…
Він скочив на ноги:
— На мене можеш не розраховувати.
— Ти стіною за ним стоятимеш, правда?
— Лоїк має певні недоліки, але…
— Недоліки? Та це руїна. Я спати не можу, коли вони з ним. Боже! Йдеться просто про здоровий глузд!
На обличчі його невістки відбилася тривога. Світло навколо них змінилося. Між листям дерев затанцювали ртутні відблиски. Насувалася гроза. Покриття майданчика під ногами здалося йому ще більш нестійким.
— Роби, що хочеш, — сказав він, підвищивши голос. — Маєш фотографії. Тобі треба отримати свідчення. Віддай їх своїй юристці. Вона знатиме, як діяти.
— Клан Морванів: об’єднані перед лицем загрози.
— Твої діти теж Морвани. Я повторюю: на мене можеш не розраховувати.
Вона теж підвелася, роздратовано запихаючи конверт до своєї торбинки «Баленсіага». У цю мить пролунав грім з такою силою, аж задрижала огорожа. Діти заверещали, багато з них кинулися до своїх мам.
Ерван шукав поглядом своїх племінників, щоб попрощатися, але не знайшов. Ну і нехай. Раптом хмари з полегшенням вивернули свої нутрощі. З божевільною силою вдарила злива.
— Зателефонуй, якщо потребуватимеш моєї допомоги, — сказав він Софії, — але не для такого лайна.
Вона жбурнула свою цигарку і подивилася йому в очі. Здавалося, коли жінка зосередилася, що її погляд під видовженими віями злегка косить. Впродовж кількох секунд він побачив її такою, як вона є — без зайвої поезії і гри уяви. Татова доця, яка виросла у комфорті, любові, безтурботності, а тепер занурилася у жорстоку реальність.
Пройшовши кілька кроків, він змок до нитки. Ну і на краще. Йому потрібно було змити цей бруд. Його батько встановив стеження за власного дочкою, аби з’ясувати, скільки і з ким вона спить. А невістка шпигувала за його братом, аби взнати, скільки той нюхає кокаїну.
Підійшовши до свого авта, він сказав собі, що, зрештою, Бретань піде йому на користь.
Треба більше свіжого повітря! Насиченого йодом повітря!
Він любив тут бувати.
Під цим зогнилим мостом зі смородом сечі і перепаленої олії навколо.
Він, Лоїк Морван, фінансовий вундеркінд, директор найвідоміших інвестиційних фондів Парижа, чиї «костюмчики» коштували по п’ять тисяч євро, а машина «Aston Martin V12 Vanquish» понад триста тисяч євро, почувався в таких помийних ямах як вдома. Це було кубло торчків, ничка, де можна вмазатися.
Просто повернення до витоків. Він визнавав лише одну родину: наркотики. Нині він майже зіскочив — «майже» було точним виразом, тому що саме чекав на свого дилера під залізничним мостом, на розі вулиць Кріме і д’Обервільє, — однак, він ніколи не забував про морок юнацьких літ.
Після того, як виринув зі стану заціпеніння в батьків, після обіду, його схопив один з цих добре знайомих нападів тривоги. Груди стиснуло, голова розколювалася, руки перетворилися на два шматки льоду. Він спитав за Мілу і Лоренцо, поцілував на прощання маму й тата і втік.
Він зателефонував дилеру і домовився про зустріч. У такі хвилини побоювався лише одного: закінчився товар. На думку його психіатра, це був прогрес: тепер він страждав лише від відчуття тривоги, і для цієї тривоги, навіть якщо й безпідставної (він завжди мав кокс у кишенях, а також у бардачку автомобіля і ще трохи вдома), можна було знайти негайне рішення, а відтак отримати полегшення.
Під мостом, як звичайно, нікого не було.
Він замкнув дверцята і зручно вмостився у кабіні. Дощ ущух, але вода і далі текла з бордюрів залізничної колії над ним, наче з велетенської крапельниці. Скрутив кондиціонер до ручки (йому хотілося мерзнути) і дозволив спогадам, а навколишнє середовище цьому сприяло, себе поглинути.