Коли йому здалося, що кровотеча припинилася, знайшов у кишенях дезінфекційний гель, зволожив ним руки і вмився, як колись, коли він був маленьким і мама витирала йому лице, поплювавши на хустинку.
Нарешті він зробив ще одну понюшку на дорогу і увімкнув першу передачу.
«Справжнє життя проходить через ніс»…
Скільки він ще витримає такий темп?
Ерван жив у двокімнатній квартирі на третьому поверсі сучасного будинку на вулиці Бельфон, що у 9-му окрузі. Він був байдужим до свого кварталу. Ні вулиця Мартір, ні площа Сен-Жорж нічим його не підкупали, але йому також не заважали і зловісні магістралі довкола вокзалу Сен-Лазар, і площі Кліши. Важливим для нього було лише те, щоб його вулиця була тихою, сусідів не було видно і стоянка входила у вартість оренди квартири.
Сімдесят квадратних метрів, облаштованих на смак фліка: вітальня, яка була робочим кабінетом, одна з кімнат — спальне приміщення, відкрита кухня на американський лад, де він їв стоячи. Обмаль меблів, нічого на стінах, жодних прикрас. Єдина одержимість: чистота. Він платив величезні гроші одній прибиральниці, яка приходила двічі на тиждень, і сам прибирав у суботу. Він тут жив вже п’ять років і за цей час двічі встиг побілити стіни. Йому подобався запах фарби, що не вивітрювався місяцями, — запах оновлення і відродження.
Коли він повернув ключ у замку, то вже забув про Софію і обмірковував справжні причини його завдання у Бретані. Чому Старий його туди відправляє? Щоб підготувати «прийнятну версію» нещасної пригоди, пов’язаної зі знущаннями над новобранцем, справді? А може, він хоче змусити сина вдихнути повітря Фіністера, їхньої так званої рідної землі? Чи може хоче прибрати його на якийсь час із Парижа?
Морван сказав, що бретонці сприятимуть розслідуванню і все можна буде владнати за два дні. Ну звичайно. Військові позакриваються у мушлях, як устриці, жандарми дивитимуться на тебе, як на ворога, а прокурор сховається під своєю парасолькою за найменшого витоку інформації. Аби протистояти цьому ворожому світу, йому потрібен король паперової роботи. Філіпп Кріслер, або як його називали Кріпо, другий у групі, був ідеальною кандидатурою. Він був найобізнанішим у судочинстві в команді, саме він занотовував факти, складав протоколи допитів, саме він начиняв необхідними даними звіти про витрати, закривав процедурні хвости… Писанина вимагає хисту, а Кріпо мав для цього золоті руки.
Ерван підняв слухавку і почув, як спрацював автовідповідач. Він залишив повідомлення, згадавши, що його помічник лише сьогодні повертається з відпустки. Чи встигне той прослухати повідомлення? Він дав йому кілька годин, перш ніж сконтактувати з іншим фліком.
Кава. У тиші квартири перед його очима пробігли яскраві картинки найгірших подій дня. Синяки матері, картки батька, фотографії Софії… Родина якихось придурків.
Він вважав себе єдиним розсудливим членом клану. В кожному разі не таким психом. Холостяк, чотири тисячі євро на місяць, кожен день розписаний, як податкова декларація. Він носив костюми з мережі «Селіо», читав «Екіп», а його єдиним пороком було вряди-годи одне пиво. Він мав інші захоплення, набагато вишуканіші — класична музика, живопис, філософія… — але був нездатний говорити на ці теми у товаристві. Та і не хотів: це його приватна справа. Він дотримувався офіційного образу: найкращий керівник карного розшуку, найвищий показник розкриття злочинів і кілька національних нагород зі спортивної стрільби.
Як він міг мріяти про Софію Монтефіорі?
Ерван завжди пов’язував жіночу вроду з грішми, і кожен день його життя, як фліка, був підтвердженням висловлювання Фредеріка Беґбедера: «Жінки не шльондри, але я не знаю жодної красуні, яка живе з бідняком». Це у фільмах дружина мільярдера спить з фліком-героєм, в якого мала зарплатня. У справжньому житті вона радше відпочиватиме біля свого басейну.
Здобич, якою йому доводилося задовольнятися, була менш вишуканою, але гарненькою: кельнерки, продавчині, консультантки з краси. Його вибір не мав за собою ані натяку на зневагу, навпаки, він ставився до них з повагою і люб’язністю, ніби намагаючись якось відшкодувати цю завуальовану погорду, яку вони щоденно терплять на свою адресу. Його лише скручувало від терміну «дрібні підприємці» і дратували усі фемінітиви для означення професій. Він бачив себе захисником мідинеток.[8]