— Вирушаємо завтра вранці.
— Куди?
— У Фіністер. Історія з посвятою новачка, яка погано закінчилася.
— Крюшо не можуть самі дати раду?
— Це сталося на повітряно-морській базі: необхідна участь карного розшуку.
— Військові не заперечують?
— Ніби не заперечують.
— А преса?
— Ще не в курсі. Нам доручили підготувати офіційну версію.
Ерван вже уявляв собі коментарі журналістів: «Свіжий промах військових», «Посвята новачків: недовго чекали на лихо». Знову у парламенті підніматимуть руки, повитягають з шухляд проекти законів, збільшиться кількість ток-шоу на телебаченні. Звичайний маскарад.
Кріпо зітхнув:
— Я б із задоволенням, але маю зустріч у вівторок опівдні.
— Не можеш її перенести?
— Я вже двічі переносив.
— З ким?
— Генеральна інспекція.
Ерван мало собі уявляв, що його заступник може мати проблеми з «поліцією над поліцією». Ще менше, що той може свідчити проти своїх колег. Кріпо, п’ятдесят один рік, старий парубок, якому залишилося кілька років до пенсії, був дилетантом. Попри те, що мав кілька дипломів, він ніколи так і не отримав вищого за «лейтенант» звання, ставлячись до своєї професії фліка, як до хобі, і захоплюючись тим, що мало би бути розвагою: гра на лютні, хоровий спів у аматорському гуртку музики Ренесансу, дослідження династій пізнього Середньовіччя…
— Який привід?
— Маю невеличкий клопіт, пов’язаний з вогнепальною зброєю.
Півроку тому Кріпо загубив свій службовий пістолет. У підрозділі всі дуже перейнялися, зчинилася велика паніка. Зрештою, зброя знайшлася у футлярі його лютні. Ця пригода наробила достатньо шуму, щоб було складено рапорт і, очевидно, він потрапив до типів з генеральної інспекції. Було б розсудливіше подзвонити комусь іншому, але Ерван тримався за «свого» сутяжника.
— Злітаєш туди-назад у вівторок.
— За кошт контори?
— Я подбаю про це. Напевне, буде що взяти зі собою у Париж для аналізу.
— Як скажеш. О котрій вирушаємо?
— На світанку. Там треба бути до обіду.
— Твоєю машиною чи моєю?
— Моєю. Під’їду до твого будинку і чекатиму внизу о п’ятій годині. А поки я тобі надішлю все, що маю стосовно цієї справи.
Ще одна кава. Ерван вирішив пошукати в інтернеті інформацію про нестатутні посвяти новачків. З вулиці доносився приглушений гуркіт автомобілів, дощ періщив у вікна. Він зіщулився від задоволення.
Він зрозумів, що у нього самого вже не залишилося анінайменшого спогаду про власну відпустку. Відмовився приєднатися до родини у Іль-де-Бреа і вагався, чи брати в останню хвилину квиток на лоукостер до Туреччини. У результаті поїхав до Країни Басків і провів там два тижні у невеличкому готельчику з книжками і DVD. Єдиною його пригодою була молода жінка, яка видавала на прокат дошки для серфінгу на пляжі Бідара. Він вже й не пам’ятав, як її звати. Привіт поваго…
Достатньо набрати «посвята новачків» і маєш купу посилань. Загальні визначення зводилися до такого: звичай полягає у тому, щоб змусити новачка заплатити високу ціну за те, щоб його прийняли до якогось навчального закладу чи товариства. Знущання, приниження, образи, тортури і піддражнювання — усе це в обстановці нібито жартівливої розваги. Така процедура викликала ланцюгову реакцію: жертви з великою охотою наступного року самі ставали катами і так далі.
Ця традиція не вчора народилася. Як стверджують історики, звичай сформувався на основі давніх ритуалів і обрядів ініціації Стародавнього світу. До того ж звичай виявився універсальним. В англійських коледжах йдеться про fagging, у Сполучених Штатах — hazing, в Італії — nonnismo… Дурня не знає кордонів.
Він почитав про різні факти і був здивований, як часто трапляються трагічні випадки. Вересень 2011 року, «вікенд інтеграції», як нині це називають, вийшов з-під контролю у Бордо: приниження оголених дівчат, випалені на шкірі хрести… Два місяці по тому в університеті Париж-Дофін першокурсникам на тілі вирізали ініціали групи організаторів. Рік перед цим повідомлялося про зґвалтування у комерційному інституті Нансі. У 2009 році було зафіксовано випадки сексуальних домагань у ліцеї Пуатьє. У 2008 році згадувалося про «наругу сексуального характеру» на медичному факультеті в Ам’єні… Щороку початок осені ставав схожим на якийсь пекельний сезон.
Найгірше було те, що усе це насильство відбувалося з благословення працівників цих установ. Ерван уявив, як ці директори, викладачі та інші наглядачі замикають двері підконтрольних їм будівель, спустивши з ланцюгів всередині монстрів, подібно до того, як учасник банди стоїть на шухері, поки інші ґвалтують дівчину.