Поки вони їхали до столиці «автострадою» (чи радше битим шляхом), зійшло сонце. Повітря враз стало абсолютно сухим, просякнутим затхлим запахом цегли і неочищеного бензину. Кіншаса, яку колись називали Красунею, нині — величезний перекинутий смітник, де, наче у мурашнику, кишать чорні голови і яскраві бубу.[1]
У готелі Ерван відразу кинувся до свого номера, увімкнув кондиціонер на максимальне охолодження і прийняв душ. Після кількагодинного перепочинку — знову повернувся на пательню: аперитив і обід з батьком біля басейну. Потім вирушив до аеропорту, аби здійснити новий переліт внутрішніми авіалініями. По дорозі до летовища почався дощ. Пил перетворився на багно, усі кольори змішалися у суцільний багряний потік, який заливав вулиці, стікав з дахів, заляпував стіни. «Щось зарано для сезону дощів», — оголосив Морван тоном лікаря, який діагностує рак.
Через чотири години такою самою зливою їх зустріла Лубумбаші, «столиця міді». Ерванові здавалося, що вони пливуть у навколоплідних водах світу. Батько, без жодної іронії, поплескав його по плечу і промовив: «Це, хлопче, колиска нашої родини!». Доволі дивне формулювання: зазвичай Морван вихвалявся своїм походженням із аристократичного бретонського роду Морванів-Коеткенів. У готелі така ж звична послідовність: аперитив, вечеря, басейн. Вечір було присвячено померлому бідоласі Сезе Нсеко. Цей чоловік керував «Колтано» — гірничопромисловим підприємством, заснованим самим Морваном.
Ерван примирився з цим. Серед тривожних криків ночі він чув, як на інсектицидних неонових лампах згорають комарі. На дні підсвіченого басейну було повно опалого листя та п’явок. Ерван уже зрозумів, що білі в Африці живуть, наче ті жаби, які кумкають навколо ставка.
Наступного дня, коли він прокинувся, повітря обпікало з новою силою. Кондиціонер здох. Тільки-но Ерван встиг вбрати чорний костюм, як побачив батька, який, наче рятувальне коло, вже тримав під пахвою вінок, замовлений вранці у місцевого торговця квітами.
— Кенґо Булюжі…
— А Кабіла, — перебив він батька, — його не буде?
Батько з осудом захитав головою:
— Ти зовсім не слухав, що я тобі вчора пояснював. Кабіла та Нсеко належать до різних етнічних груп. Це те саме, що запросити Папу Римського на з’їзд стриптизерок.
Тепер черга білих скласти останню шану померлому.
— Допоможи мені, — наказав Ґреґуар.
Вони схопили вінок і приєдналися до жалобної процесії. Морван пошепки продовжив коментувати, цього разу присутніх французів і бельгійців.
— Ось цей франкмасон. Колишній міністр співпраці та…
Ерван бачив лише пролисини на головах, зморшкуваті шиї, густі брови. Переважно їм усім було по сімдесят-вісімдесят років. Старі слони з’явилися пересвідчитися, що бізнес триватиме і надалі. Вервечку слонів замикали китайці та індуси. Нова зміна…
Коли вони проходили біля домовини, чиясь величезна рука важко опустилася на плече Морвана.
— Як справи, ціпонько?
Якийсь кремезний, не менший за батька, африканець стояв за ними. Ерван зробив крок назад. Сміх чорношкірого перекрив звуки оркестру, і на його чавунному обличчі засяяла біла клавіатура зубів. Ґреґуар розсміявся у відповідь, і двоє жартунів заходилися обійматися.
— Тільки не кажи, що ти вирушив у таку далеку дорогу заради цієї старої паскуди!
— Треба бути вдячним за їжу на своєму столі.
— От покидьок! Усі ж і так знають, що найголовніше цабе тут одне — ти!
— Нсеко був нашим капітаном під час бурі.
— Та хіба сторожовим псом. Нехай його душа у мирі спочиває, — він перевів налиті кров’ю очі на Ервана. — Ти мене не представиш?
— Мій син, Ерван. Генерал Трезор Мумбанза.
Велетень потиснув Ерванові руку, мало не розтрощивши кістки, наче дробаркою.
— Радий знайомству! — він провів пальцями по поголеній потилиці Ервана. — Служиш у війську?
— У поліції. Люблю мати свіжі ідеї і холодну голову.
— О тут матимеш! Краще надягни капелюха!
Знову гучний сміх.
Мумбанза стояв спиною до сонця. Світилися лише величезні білки його очей. Ерван подумав про картину «Заклиначка змій» Митника Руссо.
— Наш друг — командувач регулярних збройних сил у Катанзі, — пояснив Морван. — Такий собі трохи Піночет тутешнього краю.
— Лестощі не потрібні.
— Без нього війна давно була б вже біля Лубумбаші, а не біля Ківу.