Кількість споруд на острові ще більше підкреслювала неймовірність такої випадковості: ракета точно влучила саме в те укриття, де переховувалася людина.
— Добре, — неуважно сказав Ерван, поставивши горнятко. — Їдемо?
— Почекай, я попрошу рахунок.
Виглядав Кріпо оригінально. Дуже високий, кремезний, сивувате волосся, зав’язане у хвіст. Він носив вельветовий піджак сливового кольору, на шиї помаранчеву хустку і потерті ковбойські чоботи, лискучі, як старе шкіряне крісло. Щось середнє між підтоптаним байкером і вчителем з образотворчого мистецтва передпенсійного віку.
Фактично він змусив бідну касирку заповнити цілий податковий звіт, а не просто рахунок. Ерван посміхнувся. Ельзасець був страшним педантом і мрійником водночас. Інтелектуал, який не терпить активних дій. Різновид фліка, який може на п’ять хвилин зависнути над плямою крові, намагаючись розібратися, наче йдеться про чорнильну пляму Роршаха.
Ерван знову сів на пасажирське місце і скористався нагодою переглянути електронну пошту. Підполковник Верні надіслав йому новий звіт. Особу жертви було підтверджено: порівняння нижньої щелепи, відносно вцілілої, зі стоматологічною карткою Вісси Савірі дозволило мати у цьому тверду впевненість. Верні також додав витяг із вступних документів молодого чоловіка. Ерван уважно вивчив фотографію: правильні риси обличчя, ніжна шкіра оливкового відтінку, було щось у його зовнішності м’яке, жіночне.
Ерван думав, що для того, аби стати пілотом винищувача, треба бути звіром у математиці. Вісса Савірі мав лише атестат про середню освіту «S» і технічний сертифікат BTS з аеронавтики. Він був на обліку в ІБПФ (Інформаційне бюро посад флоту) і подав свою кандидатуру на «Керверек». Його відібрали до першої групи у липні, а наприкінці серпня, після останніх випробувальних польотів, отримав підтвердження про зарахування. Лише тоді він став солдатом, офіцером за контрактом.
— Доїжджаємо.
Ерван розплющив очі (він заснув, читаючи CV). Очікував побачити яскраво зелені рівнини, всіяні гранітними брилами: праворуч були оброблені поля, ферми, які були схожі на приміські будиночки, торгові центри крикливих кольорів. Вони могли бути будь-де у Франції.
Він був розчарований, хоч і завжди ненавидів Бретань. З часу його занять у вітрильній школі «Ле Ґленан», у віці восьми років, де він намагався нічого не розуміти, нічого не робити, нічого не любити, він утік звідси, навіть попри те, що його батько придбав будинок в Іль-де-Бреа у 1980-х роках. Те, що він сьогодні побачив, лише доводило, що він нічого не втратив. Звичайний сільський пейзаж, виснажений пестицидами і підпорядкований законам промислової ефективності.
Ясна річ, тут дощило. Густий дрібний дощ перетворив картину за вікном на зловісні декорації, від яких по спині перебігає холодок. Єдиною ознакою кельтської культури були написи двома мовами. До Бреста залишились лічені кілометри.
— Це нагадує мені про мої молоді роки, — зауважив Кріпо.
— А де ти тоді жив?
— В Ельзасі. Я грав кельтську музику у групі «Армориканці». Було дуже весело. Між лютнею і кельтською арфою є купа подібностей, які…
Ерван не слухав. Він запитував себе, що у біса він тут робить у товаристві підстаркуватого барда. Навіщо батько впхав його у це сране гівно.
Після бомбардувань останньої війни Брест було цілковито зруйновано і відбудовано згідно з сучасними санітарними вимогами. У результаті нове планування міста схоже на Нью-Йорк, за строгими лініями, вздовж яких вітер з узбережжя без анінайменших перешкод на своєму шляху вривається до міста. З точки зору архітектури усе було задумано згідно норм 1950-х років: голі фасади, дахи-тераси, закруглені кути… Тоді це здавалося непоганою думкою, але нині Брест став найпотворнішим містом Бретані, а то й всієї Франції.
Одна деталь на їхньому шляху засмучувала Ервана: мало не всюди були дороговкази на лікарню «Морван». Те, що він постійно бачив своє прізвище з червоним хрестом, здавалося зловісним попередженням.
Морг розташований у другому шпиталі Бреста: «Біла кобилиця» або Gazeg Wenn бретонською. Перш ніж туди дістатися, вони кілька разів заблукали — Кріпо відмовився користуватися GPS. Врешті знайшли лікарню, яка височіла на пагорбі над районом соціального житла. Та й сам комплекс шпитальних будівель відбивав дух спального району: лікарняні корпуси на пілонах, врівень з безкінечними трав’яними газонами. Здавалося, що ці коробки з величезними номерами на входах містили у собі всі болячки міста згідно класифікації.
Вони мали зустрітися у корпусі під номером один. У глибині вестибюля, за столиком кафетерію «Золоті булочки», на них чекали троє парубків у чорних дощовиках. Рукостискання. Представлення і знайомства. Жан-П’єр Верні, підполковник слідчого підрозділу жандармерії Бреста, той що надсилав мейли; Сімон ле Ґен, капітан, інструктор з бойової підготовки зі штабу «Керверека-76»; Люк Аршамбо, лейтенант повітряної жандармерії, відповідальний за військову безпеку бази. Всіяні краплинами дощу складки плащів робили їх схожими на зловісних гробарів, які супроводжують небіжчиків під час найгіршої негоди на узбережжі.