Замовили каву. Господарі нервово вовтузилися на кріслах. Ерван спостерігав за ними. Верні, жандарм, мав зовнішність насупленого мовчуна. Куцоногий, він рухався поривчасто, наче виконуючи важкоатлетичний поштовх, і, здавалося, перебирав у голові якісь підступні задуми. Сімон ле Ґен, інструктор, мав ідентичну тілобудову, за винятком того, що був червоним. На його бордовому обличчі, під зморшкуватими курячими повіками, прорізалися двоє синіх очей. Коротко підстрижена чуприна світлого волосся робила його схожим на альбіноса. Він виглядав таким же напруженим, як і його колега, ще й на додачу підсмаженим на рожнах. Аршамбо мав, навпаки, видовжене, вузьке обличчя, обрамлене скельцями з легкою оправою, як в окулярах авіатора. На перший погляд він мав невинний вигляд, але якщо уважніше придивитися, в його очах можна було побачити спалах нервовості, навіть якогось божевілля, як у тих дивакуватих ботанів старої школи, які, виявляється, були анархістами і могли підкладати бомби під автомобілі.
Принесли каву. Ерван побоювався, аби між ними не виникла стіна ворожості. Троє молодиків, навпаки, відчували полегшення від прибуття столичних фліків. Мабуть, вони не знали, з якого боку приступити до тієї справи.
— Ви отримали мої повідомлення, командире? — накинувся Верні.
— Так. Дякую.
— Я гадав, що ця інформація була б корисною, перш ніж ви зустрінетесь з батьками.
— З батьками?
— Так, батьками жертви. Вони з’являться з хвилини на хвилину.
— Це я маю їм насипати?
— Раз вже вас призначили…
— На час смерті Вісса Савірі перебував у зоні відповідальності морської авіації.
— Розслідування доручили провести карному розшуку з Парижа. Тож відповідальність лежить на…
Ерван жестом дав зрозуміти, що поступається.
— Розкажіть мені про цю нестатутну посвяту, — сказав він убік, ніби ні до кого конкретно не звертаючись.
— Тут, — уточнив ле Ґен, — це називають «вікенд інтеграції».
— Як скажете. І як розважалися цього разу?
Аршамбо відставив і злегка зігнув ногу, сидячи на кріслі:
— «Помазання», фізичні навантаження, гонитва з перешкодами…
— Коли це все мало скінчитися?
— У суботу ввечері.
— На вашу думку, випробування були у м’якій чи радше жорсткій формі?
— Жорсткій.
Ерван не став наразі уточняти: у нього ще буде вдосталь часу розібратися.
— Ритуал посвяти почали у п’ятницю на бетонованому майданчику перед ангарами о сімнадцятій. Вісса там був?
— Достеменно. Усі його бачили.
— Після двадцятої курсантів розкидали у ландах. Правильно?
— Правильно. Пацюки…
— Хто?
— Це так називають тут новачків. Через годину після цього лиси, тобто старшаки, кинулися слідом…
Пацюки, лиси. Треба було звикати.
— З якою метою?
— Мене там не було, але, гадаю, коли вони когось вистежили, то дали йому чортів. Зі смолоскипами, ріжками, як на стадіоні… Нічого аж надто страшного.
— Під час цього полювання ніхто не бачив Віссу?
— Ніхто.
— Отже, він утік вночі?
— Очевидно.
— Чи можливо дістатися острова Сірлінг уплав?
— Неможливо, — зауважив ле Ґен, червоний як омар. — Це три кілометри від берега, а припливи і відпливи у вересні мають дуже сильну течію.
— Тож він використав човен?
— Так.
— Де він його взяв?
Аршамбо знову перехопив м’яч:
— База має у своєму розпорядженні флот «Зодіаків», причалених до дебаркадера на узбережжі за кілометр від навчальної бази. Переважно катери «Харікейн» з дуже потужними двигунами, понад триста кінських сил. Тут їх називають ЧШТК, «човен для швидкого транспортування командос».
Майже у кожній відповіді було якесь нове слово: жартувати вони не збиралися.
— Ці човни під наглядом?
— Ні. Нікому з місцевих і на думку не спаде чіпати майно військових.
— Мабуть, треба ключ, щоб його завести?
— Вісса народився у морській авіації: його батько працює в авіаклубі, — втрутився Верні. — Він точно вміє завести будь-який мотор.