Кріпо перемкнув склоочисники на вищу швидкість і мало не проскочив поворот під прямим кутом. І наче на підтвердження — далі море, горизонт і небо. Вони наближалися до краю світу. Фіністер. Кінець землі.
— Я можу побачитися з лікарем цієї бази? — спитав Ерван, ні до кого конкретно не звертаючись.
Ле Ґен знову взяв слово, вже спокійніше:
— На базі більше немає лікаря, вже давно — обмежений бюджет.
— А що ви робите у разі проблеми?
— Звертаємося до «Морван» або «Білої кобилиці», як і всі.
— А під час посвяти?
— В разі потреби викликаємо місцевого з Керверека, доктора Альмейду.
— Я б хотів з ним зустрітися.
— Але я не розумію, ми ж…
Завершення фрази заглушила вода, яка гучно хлюпнула на переднє скло з калюжі з-під коліс. Ле Ґен здався.
Нарешті дороговказ з написом «Керверек-76». Ще кількасот метрів і з’явилася брама навчального закладу. Військова геральдика на головному фасаді і біло-червоний шлагбаум, як на залізничному переїзді, вказував на вхід.
— Насамперед, — сказав Верні, — вам слід зустрітися з полковником Венком.
Ерван вже чув це прізвище, але не міг згадати де.
— Хто це?
— Очільник закладу.
— Я думав, що його звати ді Ґреко.
— Адмірал є начальником штабу. На місці усім керує полковник.
Вартовий у дощовику підняв шлагбаум. Нарешті вони добралися до пристановиська, але Ерван мав протилежне відчуття: вони покинули надійний зовнішній світ, аби потрапити до обгородженого середовища з душком в’язниці.
Ерван очікував побачити велику базу. «Керверек» був схожий на початкову школу: квадратне подвір’я, страшненькі будівлі з пласкими дахами, з боків кожної будівлі криті галереї, як в якомусь поселенні Дикого Заходу.
Вони поставили машину на стоянку і сховалися під дашком справа. Ле Ґен відразу пішов повідомити полковника Венка. Ерван обтрусився від крапель дощу. Він вже зрозумів, що від вологості тут не врятуєшся.
— В глибині подвір’я, — пояснював Верні, щоб заповнити час, — приміщення для аналізу польотів і місцевої адміністрації. Перед нами навчальні кімнати, спальні і лазні. За нашими спинами їдальні, спортзал і приміщення для дозвілля.
— Розміри невеликі.
— «Керверек» приймає в себе не більше тридцяти курсантів разом з інструкторами, викладачами, керівним штабом і контингентом солдатів, які слідкують за майном. Загалом менше ста осіб. А територія навколо величезна: від моря нас відділяє смуга у кілометр завширшки і три кілометри завдовжки. Беручи до уваги ціну за квадратний метр землі на узбережжі, це неймовірна розкіш. — Це на цій території залишили КІППМА?[11]
Верні зробив вигляд, що не почув:
— Можна влаштувати огляд ангарів і тактичних полів, якщо бажаєте. База має у розпорядженні десяток літаків і…
Ерван вже не слухав. Прапори приспущено, вочевидь, на знак поваги до загиблого Вісси. Всього чотири: французький, європейський, бретонський і останній з невідомим гербом — лебідь, меч і корабель… Вочевидь, символи школи.
Він знову відчув свою природну відразу до одностроїв. Він ненавидів військовий дух і всі його зовнішні ознаки. Ті рідкісні моменти, коли йому самому доводилося носити форму — випуск вищої школи офіцерів поліції, вручення нагород — були нестерпною мукою. До того ж, його єдиний мундир щоразу нагадував про набрані зайві кілограми.
— Та що він там робить, чорт забирай? — раптом роздратувався Верні. — Піду подивлюся.
Жандарм зник. Кріпо притулився до колони у позі ковбоя і скрутив собі цигарку.
У цей момент через подвір’я пройшли двоє пілотів. Поверх комбінезонів вони мали своєрідні верхні штани, які, мабуть, були надувні.
— Схожі на бібендумів,[12] — зауважив Ерван.
— Це через збільшення сили тяжіння, — прокоментував Кріпо, припалюючи цигарку.
— Прошу?
— Це комбінезони «анти-g». У реактивному літаку сила тяжіння за кілька секунд може зрости до восьми g, тобто твоя вага збільшується у вісім разів. Кров тікає з голови до ступень, мозку бракує живлення, і ти вирубаєшся. Ось для чого таке спорядження: всередині є рідина, яка зазнає такого ж тиску, здавлює ноги і таким чином перешкоджає опускатися крові. Вони називають їх «повзунки».
— Звідки ти це знаєш?
— Особиста культура.
Дощ і далі гучно, наче шрапнель, періщив по асфальту і дахах, зрідка було чутно тріпотіння прапорів і крики чайок. Нарешті повернулися ле Ґен і Верні у товаристві чоловіка середнього зросту, близько п’ятдесяти років, вбраного у камуфляжний однострій. Малюнок на тканині бездоганно пасував до його коротко підстриженого сріблястого волосся.