Рукостискання. Його обличчя відразу викликало симпатію. На похмурому тлі Бретані проступало сонце Півдня: бронзовий, майже золотий відтінок шкіри і блакитні очі нагадували про Лазурний берег.
— Мені дуже шкода, — посміхнувся він, перш ніж представитися, — що я не можу прийняти вас у своєму кабінеті. Ремонтні роботи мали закінчити до завершення канікул, але не встигли.
— Без проблем.
Ерван подумав собі чи це раптом не навмисно, аби вибити їх з рівноваги чи змусити відчувати себе небажаними гостями. Офіцер пустився у довгу промову з набору стандартних фраз, висловлюючи жаль з приводу такої «прикрої пригоди», цієї «трагедії», але увесь час повертався до необхідності якомога швидше завершити розслідування і відновити заняття. Він говорив уривчасто, стенографічною манерою, з острахом оминаючи певні теми і пересипаючи свої фрази казармовими формулюваннями типу «наплічні знаки», «салабони», «офіцери-курсанти» і навіть загадковішими словами, як «газер», «буст» і «овершутер».
Без вникання у деталі Ерван зрозумів послання: «Зробіть свою роботу і забирайтеся звідси». Усмішка не сходила з обличчя Венка. Милий чолов’яга, впевнений у своїй привабливості. Він усе ще залишався льотчиком, про якого мріють юні дівчата.
— Скільки потрібно часу для того, щоб зібрати факти і зробити відповідні висновки? — врешті спитав він.
— Залежить від фактів.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що ще надто рано для відповідей. Ми не можемо передбачити, що буде виявлено.
Посмішка зникла.
— Тут немає чого виявляти. Солдат хотів уникнути посвяти і втік…
— Це лише припущення. Єдина конкретика, яку ми маємо — це тіло, знайдене у бункері після вибуху ракети. Це вихідна точка. І зовсім не кінцева.
Полковник кинув збентежений погляд на ле Ґена і Верні, а тоді заклав руки за спину і, похиливши голову, став міряти кроки. Краплі дощу тарабанили, наче барабанні дрібушки під час виконання грандіозного циркового номера.
— Робіть як краще, — підсумував він, поглядаючи на годинник, — але часу обмаль. СІЗГЗС дзвонить мені щогодини, аби дізнатися, що можна повідомляти, а що ні.
СІЗГЗС: Служба інформації та зв’язків з громадськістю збройних сил. Дивно, що Венк згадав про цей орган найперше.
— Не кажучи вже про Кадрове управління французького флоту і прес-службу Міністерства оборони! — додав він. — В наш час усі просто одержимі засобами масової інформації! — він раптово підняв вказівний палець. — Головне не забудьте у своєму звіті не згадувати про «нестатутну посвяту»! Можете казати «передача традицій», «вікенд інтеграції», «педагогічний поступ»… Підберіть якесь прийнятне формулювання! Тільки-но ці покидьки з товариств, які боряться проти «посвят», будуть в курсі справи, вони відразу накинуться на нас.
— Я розумію.
— Нічого ви не розумієте. Усе, що від вас вимагається, це зробити звіт на завтрашній ранок. Нещасний випадок — це нещасний випадок. Ми не збираємося панькатися з ним цілу осінь!
Він відсалютував присутнім кивком і намірився піти геть.
— Полковнику, лише одна деталь. Заняття нині ще не поновили?
— Ні, а що?
— Ми бачили двох пілотів у формі.
— Звичайні тренувальні польоти. Графік підлягає беззастережному виконанню. Скасувати неможливо. — на його обличчі з’явилася зловісна усмішка. — Не думаю, що вони на висоті у дві тисячі метрів якось перешкодять вашому розслідуванню.
Здалеку почувся гул моторів. Полковник щез. Ле Ґен і Верні розслабилися, насилу приховуючи задоволення від того, що Ервана поставили на своє місце.
— Кімната Вісси, — різко сказав Ерван, щоб відновити контроль.
— Ви не хочете спершу кинути десь свої речі?
— Не переймайтеся.
Четверо чоловіків попрямували через подвір’я до казарми.
— Смітники вже позбирали?
— Які смітники? — спитав ле Ґен.
— За п’ятницю, суботу і неділю. Сміття, що назбиралося, коли відбувалася «посвята».
— Його вивезли сьогодні вранці, а до чого тут сміття?
Ерван промовчав.
У холі не було жодних сюрпризів: кавомашина, дошка з кількома оголошеннями, етажерки зі старими журналами. На другому поверсі коридор без анінайменшого убрання. Флікові подобалася така форма аскетизму, хоч стіни здавалися картонними, а надутий лінолеум здіймався на кожному кроці. За дверима було чутно звуки радіо і телевізорів: пілотам заборонили покидати свої кімнати. Ерван і Кріпо обмінялися поглядами. Вони були провісниками лиха. Верні став перед проходом, навхрест заклеєним яскраво-жовтою стрічкою, яким загородили доступ до однієї з кімнат: