Бейнеу знаходилось за п’ятьма годинами дороги, пісків, одноманітності, спраги, жадібного чаю у Кульсарах, на краю світу чи принаймні Республіки Казахстан.
Коли під’їздили до міста, звіявся сильний вітер і пісок носило перед автобусом, як мжичку високо в Карпатах. Надворі потемніло. Рівне м’яке видиво стало пошарпаним, м’ятим, ніби щойно випрані речі. Рвані хмари, повітря, земля. Дощу не було.
Ми пішли на вокзал і взяли квитки до Кун-ґрада — міста по той бік пустелі й кордону. Здавалося, там почнеться «той світ». Якоюсь мірою так і було, бо там — Центральна Азія, котра за бар’єром, за Росією та східним Казахстаном. Далі за все. І якщо Волгоград був для наших мандрів лише вступом, зав’язкою, брістольським портом в «Острові скарбів» чи Мойсеєвим берегом Червоного моря, то казахські степи і пустелі — буферною зоною, коли розумієш, що вже вляпався. Тоді Кунґрад — це коли вляпався остаточно, прийшов, хоча йти доведеться ще дуже довго. Або так: Бейнеу — ворота до Кунґрада. Тут починається дорога до місця, де є відчуття, що початок давно вже минув. І якщо зараз мені двадцять сім, то Бейнеу — це коли виповнилась двадцятка.
Пісок відчувався у роті, очах, бив по обличчю. Увесь час доводилось мружитись. Я сушив собі голову, де нам подітися на ніч. Аби це якось вирішити, ми навмання блудили вуличками, придивлялися й розпитували людей.
Ноги не мали твердої землі під ногами, це було так, наче ходиш пляжем у кросівках. Так мала би виглядати буря на будівництві: сіра курява понад будинки, майже немає дерев, геть немає трави, лишень голі стіни, затвердла до бетонного стану земля, нічим дихати, і де б не сів або сперся — все рівно будеш у пилюці.
Ніхто не міг порадити нічого путнього, бо розбити намет на вулиці — марна справа. Навіть якби вдалося в землю позабивати кілки, вітер легко зірвав би нашу домівку. Знайшли готель. Сподівалися, що дешевий, та все одно там ані вільних місць не було, ані закритого дворика під намет. Лишитися в холі не дозволяли. Напрошуватись до когось додому ми поки що не хотіли, мали це за крайній варіант.
Врешті повернулися звідки й прийшли — до автовокзалу. Зовсім недалеко знайшлась чайхана «У Рустама», великий двір якої оточений щонайменше двометровою бетонною стіною. Значно пізніше до мене дійшло, що мур тут невипадковий, що його звели спеціально для захисту від вітрів. Але тоді я про це не думав, тільки ласо дивився на м’яку землю. Господарі, як виявилось, виливали туди помиї.
Замовили їсти. Шурпа, борщ, багато хліба, якого просто приносять скільки треба і не враховують. Місцеві, мабуть, дуже би дивувалися, що можна платити за кожну тоненьку скибочку. Тут ми вперше в Азії спробували супи місцевої кухні й напилися чаю з молоком. Кілька разів спітніли. Запитали дозволу розбити намет. Усе гаразд. А поки стемніло, побалакали трохи з господаркою і розповіді її підтвердили, що життя тут справді суворе. Вода немісцева й недобра. Вітри — часто. Подібна піщана буря — то звична справа для цього міста. Взимку холодно і майже постійно мете.
Я знову згадав про дівчину, що зустрічала з автобуса свою подругу чи то родичку. В неї ж усе тут. Вона не дивується піскові в обличчя і звикла ходити безтравними жовтими вуличками. В неї трохи інакші їжа та одяг, а все решта, за винятком якихось дрібниць, таке саме. Людина добре живе, де живеться. «Сонце і місяць одні, де б ти не був», — сказав мені один чоловік із Таджикистану.
Якби я тут виріс, то навряд чи кудись би виїхав. Жити в Бейнеу — це вже як доля, і якщо ти тут народився, то, мабуть, не просто так. Це ж не затишне європейське містечко, яке можна змінювати на подібні, не відчувши, що міняється дещо аж так важливе.
Спали ми в постійному шумі. Мало того, що свистіла буря, часом я прокидався від страшенного гуркоту, ніби світ навколо провалювався під землю. Колія проходила відразу за муром. Ще при першому з таких прокидань виявилося, що ми повністю у піску: волосся, обличчя, очі. Піщинки діаметром одна восьма міліметра, якщо вірити Кобо Абе, легко проникали в намет й осідали на нас. Вітер, хоч і давав прохолоду, але спати було однаково душно. Ми залишили москітну сітку відкритою, сподіваючись, що матимемо більше повітря. Але повітря приносило з собою пісок. Власне, повітря тут як пісок, а пісок — як повітря, і від того, й від іншого ніде не дінешся. Хіба на той світ. Потойбічний, європейський, зелений — яка різниця. Звідси всюди далеко.