Я обтрушувався і пробував заснути знову, хоча б до наступного потяга. Потім знову обтрушувався. Щипало все тіло, але далі я змітав піщинки лише з обличчя.
До світанку втихомирилося. Так обіцяла господарка чайхани, так і сталося. Якщо вже буря тут — звична справа, то й вона нічим не дивує.
Вранці ми поїхали звідси. Спакували дім, перелізли через паркан, що якраз пасувало до нашого свавільного вторгнення, — і на потяг.
Коли дивишся на мапу, впадає у вічі, що через Бейнеу проходить лиш одна дорога. Єдина наскрізна лінія. Закінчилася Росія, і степи Казахстану плавно переходять в піски. Атирау. Каспій лишається з півдня, а дорога йде на північний схід у напрямку Аральського моря — найбільш неіснуючого зі всього мною не баченого, бо невпинно висихає чи навіть висохло, якщо вірити місцевим базікам. Далі дорога заглиблюється у суху жовту масу, аж поки не вгрузне по самі коліна. Це Доссор, якого я так і не бачив, бо там була всього лише траса. Місто, певно, десь трохи далі, а дорога згинається, як нога у коліні, й робить дев’яностоградусний поворот (той, єдиний) на південний схід. Коричнева лінія на мапі утворює трохи похилену гірку, але з вікна було видно лише площину, перерізану сірою асфальтованою смугою, ніби то блискавка на розстеленій для прасування олімпійці. Так дорога спускається аж до Бейнеу, якщо рухатися із заходу.
Навколо Бейнеу майже нічого немає: кілька віддалених сіл і ще одне відгалуження шляху на східний каспійський берег — до Акистау. Якщо не звертати, то почата ще у Доссорі смуга продовжується через Кульсари, Бейнеу аж до самого Кунґрада, як під лінійку. Бо чого їй викривлюватися в пустелі? Тут усе розкреслено. Чистота і одноманітність поверхні дозволяють будувати ідеальні геометричні схеми, нікуди не звертаючи протягом багатьох кілометрів. Власне, на шляху до Кунґрада вже краще роздивлятися чорно-білу смугу залізниці, бо асфальт у Каракумах переривається пустельною дорогою, якою їдуть лише рідкісні далекобійники, і нерідко вони — українці.
Дорога після Бейнеу перекреслена перпендикулярним до неї і так само рівним кордоном із Узбекистаном. Це пряма, що тільки підсилює враження краю, кінця географії, просто кінця.
Коли їдеш до Бейнеу зі Сходу, то сунеш усе північніше, вгору, але вертаєшся. Сонце не так пече, Цербер дружньо махає хвостом, висолопивши язика, і навіть прикордонники чомусь привітніші.
Ми верталися до Бейнеу тим самим потягом, яким напередодні покинули місто. Затишний загальний вагон, де одна половина пасажирів — торгаші, котрі тут же й працюють, інша — заробітчани-гастарбайтери. Ми балакали, їли, намагалися спати. Я стежив за минаючою пустельною одноманітністю і все думав, що вертаю до найсуворішого, найвіддаленішого міста, яке тільки бачив. Але ми застали місто інакшим. «Поки віють вітри, течуть ріки й хвилюються моря, доти із землі безперестанку народжується пісок і розповзається нею, наче живі створіння. Пісок завжди перебуває у русі. Повільно, але невідступно він заполонює й руйнує земну поверхню»[4]. Місто не може не підкорятися його законам і завжди перетікає в щось інше, залишаючись тим самим.
Вітру не було. Пісок втихомирено лежав під ногами і ночівля вже не здавалася проблемою. Ми відразу ж пішли до знайомої чайхани «У Рустама» і замовили повечеряти.
— О! Ви повернулись! — зраділа господарка. -Ого, які шустрі!
То було приємно. Як при справжньому поверненні, нас знають і впізнають, а ми розташовуємося за столом, наче не в Азії, а до Коломиї приїхали.
Правдою виявилось і місто. Воно є. І слово є, і дорога, і жовтий колір піску на мапі.
Великий базар колійовий
Уперше ми приїхали до Кунґрада коли було вже темно. У вагоні поруч сидів низькорослий лисий валютчик із торбою грошей та добрим лицем. Не він один, їх кілька сиділо. З’явилися вже перед самим прибуттям, а найпершою в наше «купе» прийшла жінка, що торгувала придбаними в Казахстані цукерками «Рошен», макаронами та ще якимись харчами. Нам дуже пощастило їхати з тою узбечкою та її подругами. Гадаю, коло неї ми побачили значно більше, аніж могли б деінде. Цю жінку тут усі знали і поважали. Багато людей зупинялися лише аби привітатися. Часом стара просто віддавала товар молодшим гендляркам, а потім ті приносили їй гроші.
Була красива, чорноволоса, з правильними рисами обличчя і спокійними очима. Мала на собі халат темно-синього кольору, узор[5] за мусульманським звичаєм і хустку. Шия і вилиці — відкриті. Її супутниці виглядали схоже, а якщо про одяг казати — приблизно так само.
5
Узор — штанці, часом короткі, як бриджі. Мусульманські жінки носять їх під халат, під сукню, сарафан тощо. Не допускається, щоб ноги були відкриті.