За щокою у нього жувальний тютюн. Говорить невиразно і смішно, наче б надихався гелієм, але серйозно.
— А у вас як, у Києві?
— Та нормально.
— Ну, квартиру купити легко?
Черездва читритижні ми будемо цим потягом їхати в другий бік. На вокзалі в Кунґраді знову зустрінемо цю красиву чорняву жінку. Знову все повториться, як у Бейнеу. З мискою сомси в руках вона скаже: «Здраствуйтє, дарагіє!» — і на обличчі я побачу таку радість, як вона на моєму, напевне.
— Ви ж не їдете? — запитаю
— Я нині тут. Купітє сомсу[6].
— Скільки за дві?
— Дві тисячі.
— Ну, давайте.
Дасть дві. Вибере добре підсмажені.
— Чотири тисячі, — скаже.
— Ви ж казали...
— За одну дві... Та на здоров’я! Ви додому?
— Так.
Тоді я подумаю, що додому вже близько, раз мені Параска Черкасова ввижається, а заодно й мама, баба і всі наші хоч-не-хоч, а гендлярки.
Прописані у Хорезмі
Доніяр казав: «Узбекистан — міліцейська держава».
Закір казав: «Тут на кожного жителя — три мєнта плюс агентура».
Жінка, яку ми здибали коло парасольок із морозивом, цитувала скандальний вислів Жириновского, мовляв, у президента Карімова 26 мільйонів баранів. Пізніше політик виправився, назвавши їх рибами. «Я риба. Мовчу», — замовкла і хитро кивнула.
Доніяр продовжував: «Я щасливий жити в такій країні. Бандитизму нема. Донька в Ташкенті повертається з музичної школи пізно, але я спокійний за неї».
Тут порядок. 13 травня 2005 року в Андижані (Ферганська долина) на вулиці вийшли тисячі протестуючих і через це влада наказала відкрити вогонь. Полягли сотні мирних жителів. Точна хня кількість невідома. Серед убитих — жінки і діти. Середньоазійської «весни» не відбулося.
Президент Карімов править країною з 1990 року і по сьогодні. Розпад Союзу стався тут радше зовнішньо — розірвалися політичні й економічні зв’язки. Узбеки ностальгують, твердять своє печальне «развалілі» і бідкаються на країну, тобто власний, відрізаний і залишений на себе самого СССР. Кажуть, що біда, бо розпались совєти, але ж насправді біда, бо нічого тут не розпадалося і ніхто не вступився. Тут той самий Союз, лишень без союзників і центру в Москві.
Тут досі діє жорстка система прописок. Для іноземців чи, як кажуть узбеки, «інтурістов» -це створює досить серйозні проблеми. На реєстрацію маємо три дні. Як ні, то кожен божий день мусимо жити у готелі й отримувати тимчасову прописку. Звісно, не кожен заклад має на то ліцензію, а котрий має, той відчутно дорожчий. Якщо ти ночуєш у наметі або ж просто гостюєш у людей — ти безпритульний, порушник і винен державі дві тисячі доларів штрафу. Отак.
Але до нас це дійшло вже на місці, бо раніше всі запевняли, що зареєструємось без проблем. Прийдете, мовляв, у міліцію, там поставлять штамп, запишуть на якусь ліву адресу і все буде добре. Тільки в міліції ми зіткнулися з непробивною стіною. Двометровий ґєвал із погонами вивів із кабінету натовп узбеків, кожного зі своїми проблемами, і наодинці пояснив, у яку ми потрапили сраку. Грошей не брав, лівих шляхів не вигадав. Нащо було людей виводити, я так і не в’їхав.
Отже, ми мусили або якось по-чесному зареєструватися, або від готелю до готелю — і так чимскоріше звалити з країни, бо грошей надовго би не стало. Ми просили різних людей прописати нас до себе, але ніхто не наважився. Пізніше, коли побачив, який то геморой — реєстрація, я зрозумів чому.
Ця історія з пропискою зав’язалася ще в Каракалпакстані[7], куди ми потрапили потягом із Бейнеу. В Кунґраді переконалися, що тут нам нічого не світить, і проїхали ще триста кілометрів на південний схід до міста Урґенч, що у Хорезмі. Все ж таки інша адміністративна одиниця, і ми сподівалися, що, може, хоч там усе владнаємо. Як ні — то план «Б» із готелями.
Прибули на місце і вперлися в точнісінько те саме. Я був близько до розпачу. Стояв у одній із черг за нічим, аж раптом відчув, як хтось торкнувся мого плеча, а потім спокійним голосом: «Ваш земляк допоможе вам».
Закір — узбек. Має прописку. Дружину, двоє дітей і бізнес у Феодосії. Там у нього фіктивна дружина і магазин штор навпроти вокзалу.
Закір побачив синьо-жовту обкладинку мого закордонного паспорта. Торкнув мене за плече його друг Музаффар — нейрохірург, що працює у Санкт-Петербурзі. Обидва ненадовго повернулись додому, аби владнати справи з паперами.
То була п’ятниця. До кінця робочого дня ми їздили з ними в ОВІР, банк, знову паспортний стіл, знову ОВІР... Мусили дочекатися понеділка. Аби не перебрати законно відведених для реєстрації три дні, під вечір ми взяли довідку, що почали цю катавасію ще до вихідних. Тої ночі спали на підлозі майже завершеного Закі-рового будинку, куди він скоро мав переїхати з дружиною і дітьми. Наступного дня, аби довго не лишатися гостями, а, значить, і полоненими, ми поїхали до переповненої туристами Хіви. Зупинилися в недорогому traditional style го-телику в центрі міста. Ми пробули там суботу й неділю.
6
Пиріжки з м'ясом і смаженою цибулею. Продаються переважно на вулиці, але часто, трапляється, і в закладах харчування.