У понеділок здибалися з тандемом Закір-Музаффар о дев’ятій ранку, як домовлялися. Чоловіки жували тютюн і тому говорили нерозбірливо й смішно. Віддутими щоками нагадували хом’яків. Я мав добре передчуття.
А пізніше переконався, що узбецькі державні установи подібні до кафкіанського замку. Коли прибув до паспортного столу, то побачив купу людей, що тлумились коло перекритого ґратами майданчика, за яким і був головний вхід. Музаффар випитав, що у чиновників там нарада і вона триватиме бозна-скільки. Внутрішньо я вже проклинав узбецьку бюрократію, але на позір ще з останніх сил тримав себе у руках. Ми домовились розійтися, щоб знову зустрітись тут о третій годині.
На місце зустрічі ми з Ланкою повернулися трохи завчасно. Позаяк нашого «земляка» ще не було, ми сховалися в тіні під бічною стіною адмінбудівлі. Недалеко була дорога, а на тротуарі бабця з внучкою торгували водою, «сємеч-ками», серветками. Під’їхали вони невеличкою тачанкою, подібною до наших кравчучок. Основний товар поставили у тінь, і лише одну пляшку води разом із іншим крамом бабця взяла з собою на розпечений тротуар. Внучка лишилася під стіною, неподалік від нас. Коли бабця продавала чергову пляшку холодної води, дівчинка підносила їй нову. Воду тут продають скрізь. І найбільше купують.
Близько третьої з’явився Музаффар, а ще невдовзі — Закір із тещею і двома малюками. З’ясувалося, що квартира зареєстрована на неї і ідолашна жінка мусить особисто тягатися з нами по всіх чергах. Я страшенно їм вдячний. Ніякого роздратування, ниття, невдоволення. Я дивуюся, радію й обурююсь спокою, із яким мама Закірової дружини ходила від віконечка до віконечка, терпляче зносячи кола місцевого кабінетного пекла.
В ОВІРі нас попросили заплатити десять доларів і п’ятнадцять тисяч сум[8]. Питаю, чи конче в різних валютах, чи, може, краще все в їхніх сумах? «Ні, — кажуть, — треба так». Заплатив. Один із отриманих документів — квитанція про конвертацію десяти доларів у національну валюту. Абсурд, але там принаймні чеки давали, а в більшість віконець гроші йшли просто так — ні тобі квитанції, нічого.
Коли узбеки питали нас про враження від їхньої країни, я чесно казав, що люди чудові, а система... Жахливо це все, самі знаєте. На то відповідали переважно по-риб’ячому, хоч я й певен, що ми добре одне одного розуміли.
Закінчилася та історія записами в паспортах, які засвідчували нашу тимчасову хорезмську прописку. Такі штампи давали можливість протягом місяця покинути Узбекистан, а потім знов повернутися і не морочити собі голову іякими паперами. Нам неймовірно пощастило. Доводиться часом чути нарікання на узбеків, що працюють в Україні. Всяке говорять, знаєте, але один такий — торговець шторами з Феодосії -разом із тещею і дітьми — він проводжав тоді нас на зупинку. Ми обмінялися номерами, і Закір пообіцяв зателефонувати, як буде у Києві.
Тиха і приємна господарка, сусіди, котрих майже ніколи не бачимо, кімната на другому поверсі будинку типу «криниця», як у Львові, тільки в нас такі двори дуже вологі й білизна не сохне, а тут просто затінені, що неабияк цінується.
Ми жили у старому місті (Ічан-Кала) — захищеному ЮНЕСКО об’єкті з мінаретами, мавзолеєм, палацом. Територія оточена великим муром із чотирма воротами на різні сторони світу.
Хіва запам’яталася мені дітьми, що бігають голі-босі й кричать нам: «Hello»! Зусібіч махають руцями. Милі, невинні й засмаглі.
Дитинство малюків, котрі тут живуть чи просто вештаються поблизу роботи батьків (готелі, сувенірні лавки), мабуть, запам’ятається їм іноземцями, до яких вигукували невідомою нглійською мовою. Ці діти виростають поміж приїжджих французів, німців, шведів чи японців, як поміж іграшок. Колись вони згадуватимуть отих нестрижених і неголених у сандалях, шортах і з дорогими фотоапаратами, як можна згадувати ляльку, конструктор або м’яч.
Бачу цих узбецьких малюків і не можу про них не думати. Бачив ще море туристів із фотоапаратами. Звісно, в шортах, сандалях. Я теж на них схожий, тільки без дзеркалки.
8
Сум — грошова одиниця Узбекистану. Схоже називаються киргизькі й таджицькі гроші: сом і сомоні відповідно.