Удень у центрі міста трохи більше місцевих, а ввечері, як заходить сонце і стає прохолодніше, на вулиці виходять вони. Тутешнім вже нічого тут робити. Розповзаються, вочевидь, по своїх житлових кварталах, занурюються в домашні клопоти й обов’язки. Ми там сьогодні хотіли знайти чайхану, в одному з них, з тих кварталів, але місцеві все показували на мури старого міста. «Йдіть у свою резервацію, там усе для вас зроблено», — так то Ланкою трактувалося, бо за межами туристичної зони з нами були привітними, але не такими, як звиклося. Там усе було їхнє, не призначене для чужинців, звичайне, яке є. Для нас там нічого, навіть посмішки наперед заготовленої. Хіба діти лишались такими самими: двоє хлопців за звичкою сказали: «Hello»!, а потім притягли на мотузці здоровенного пса, щоб Ланка клацнула їх із собакою на свій «Сапоп». І все, на тому кінець. Фото не треба. Діти глянули на дисплей, посміялися й побігли. Завтра будуть інші, хоча й схожі, туристи з подібними фотоапаратами.
Я ж починав з того, що під вечір вони захоплюють резервацію, аби виконати свою туристичну місію. Це виглядає так, наче запустили на об’єкт бригаду професійних екс-пертів-фотографів, що мають до деталей відзняти означену територію і пред’явити комісії звіт. Вони ходять порожніми терасами, вибираючи ракурси, знимкують зразки архітектури при різнім освітленні, витримці і т. д. Мінарет, музеї, мавзолей. Обходять їх із відчуттям вдало виконаної роботи і розчиняються у з’європеїзованих ресторанах, аби повечеряти. Наче випити після зміни, тільки тут особливо й не п’ють.
Не можу від них відчепитися. Ситуація нагадує необачно залишені солодощі в місці, де є мурахи. До вечора цукерки таки вкриються комахами, що помирають, хаотично бігаючи по своїй їжі. Туристи з фотоапаратами — броунів-ський рух. У кожного ніби є логіка переміщень, але якщо дивитися здалеку і за всіма, то це таки мурахи на шоколаді.
І ще. До певного часу місцеві здавались однаковими. Якщо не в підроблених адідасах, то в чорних штанях, чорних мештах і білій сорочці. Одяг безликий, базарний. Колись удома я так само зверхньо дивився на хлопців під сільським клубом, думаючи, що сам тут такий прошаре-ний, і зав’язав із коломийським (чернівецьким, франківським, хмельницьким, харківським Ба-рабашова) речовим ринком. Тепер дивлюсь на дітей, що вітаються з нами англійською. Для тої малечі всі ці приїжджі туристи приблизно од-накі: сандалі, шорти з великими кишенями, кольорова футболка/сорочка, бейсболка/панама, «№коп»/«Сапоп». Зовсім не конче уявляти себе хівинським малюком, я і без того бачу, що ми всі до холєри подібні.
Усі ці зведення під один знаменник, стереотипи, хибні уявлення одне про одного і мовний бар’єр на додачу змушують мене казати людям неправду. Ми побудемо два дні в Хіві та й вернемося до Урґенча, де Музаффар і Закір допомагають зробити прописку. Вони запитають (знаю, бо Музаффар уже телефонував, аби потурбуватись про наше дозвілля), чи на мінарет підіймався, чи ходив по таких-то музеях. І легше мені сказати «ходив», «підіймався», аніж вдесяте у цій країні пояснювати, ЧОГО ми риїхали. Все тут передбачено. Все має свій порядок і місце.
Іноземець приїздить або як турист, або до родичів. Турист мусить мати папір, де засвідчено, що він таки турист. Якщо такого нема (а де взяти?!) — туристичну візу. «В України з Узбекистаном безвізовий режим», — пояснюємо в кунґрадському паспортному столі. «А як знати, що ви туристи?!» Турист має ходити по визначних місцях і фотографувати їх, також по музеях. Швидше за все, він прилетів літаком.
Для туриста все зроблено: кафе, готелі, сувенірні лавки, харч для фотоапарата... Тому й виходить, що ми приперлися, аби пофоткати архітектуру, клацнутись коло верблюда чи на ханському кріслі в традиційному вбранні й піти, куди усі ходять. Я вже стомився пояснювати, що мені справді цікаво, й відповідати так, як від мене того чекають: «Так, гарно, просто чудово! На мінарет виліз, у музеї ходив». Таке буває, коли випадково потрапиш до туристичного містечка. Питаєш, де тут можна попити чаю, а тобі показують у бік декорацій.
Тепер я хочу вирватися з цього контуру. Поїхати геть із Хіви. Може, згадувати, але не бачити. Вже на другий день почуваю себе в цьому страшно красивому місті незатишно. Усе тут розпечене і тверде, скрізь мури, пісок, каміння, мені бракує рослин. Згадую Ворзель, де влітку все розхристано й зелено. Дивно, невиразно, без конкретних практичних причин, не лише у Хіві, а в усіх сухих, кам’яних або глиняних цен-тральноазійських містах я почуваюся, як мав би чутися бедуїн в Антарктиді.
Я поїхав у цю подорож, аби повернутися. Зрозумів це лишень тепер, коли пишу і читаю в затишній готельній кімнаті, світячи налобним ліхтариком. Бо це поселення у Хіві, зупинка і відпочинок є лише випадковістю. Необхідність прописки змусила нас затриматись, а мали би їхати, як і досі, ночуючи то в смітниках коло траси, то в смітниках коло річки, в кращому випадку — на подвір’ї чайхани, а як дуже пощастить, то в добрих людей. Не мали би сил на записування, а лиш на те, щоби розкласти намет і лягти спати бодай на кілька годин, щоби прокинутись о шостій тридцять стомленими і поламаними.
Тепер, коли відпочиваю і думаю, що за день цей «мажорний туризм» закінчиться, визнаю для себе просту річ: мені не так дорога потрібна, як повернення з неї. Я не так їхати хочу, як сидіти потім і пам’ятати про цю їзду. Переживати мандрівку не всіма п’ятьма чуттями (знати голод, спрагу, втому, нужду і страх), а лишень безпечною думкою. Це мені змішалося в одну кашу зі страждання та задоволення. Точно розумію лише те, що дорога «туди» квапить мене, змушує рухатись до Киргизстану, бо передує дорозі «звідти».