Або так (а заодно і ближче до теми, тобто Росії, «цивілізації» та всього цього пізнання в порівнянні). Часто мені доводилось чути тези приблизно подібного змісту. Одна з них: «Білорусь — це вже та сама Польща (і навіть вам не Росія). Там дороги, газончики, усе вилизане. Бацька зарплату нормальну дав». При спробах посперечатися я завжди програвав, принаймні в очах співбесідників. Сам лишився із висновком: чим менше людина знає, тим твердіше вірить у власні переконання. Діалог, як правило, неможливий. Ти можеш або погодитись, або — неправий і крапка. Аргументи цього: «я знаю» або «ти не знаєш». І про Польщу та Білорусь — я не дуже й дивуюсь таким порівнянням, бо коли ти живеш у країні з описаними чудасіями і твій президент править ще з часів Союзу (як і керманичі більшості[10] сусідніх держав, із похибкою у кілька років), і часто-густо він вважається класним, бо «сильний мужик», такий собі Чингізхан, то різниця між Польщею і Білоруссю зовсім не очевидна.
Разом з тим відмінності між Узбекистаном і Росією не помітити важко. Там більше грошей, туди їдуть на заробітки, себто по хліб, і звідти видовища — телевізійний шоу-бізнес. Збіса велика різниця в тому, що мелькає перед очима — одяг, машини, торгові центри — як між нами і тою ж таки Польщею наприкінці дев’яностих[11].
Врахуйте, що узбеки бачать Росію переважно столичну — Москву і Пітер, де найбільше будують. То як би дивно це не звучало, але Росія для Центральної Азії є чимось таким, як для нас Європа, також не райська, але значно краща.
Одна інтелігентна й освічена жінка, з якою ми розговорилися на автобусній зупинці, сказала, що вчилася в Європі. «Де?» — «У Санкт-Петербурзі!» Незвична для нас Європа, чи не так? Але все вірно, а Західної Європи тут або не існує, або вона споганена «тихим» російським слівцем.
Щодо неіснування, то уявіть собі Японію для пересічного Українця: кіно, кімоно, гейші, чайна церемонія, переповнені міста, хитромудра малесенька техніка і надто це все далеко, аби бути реальним. Це не Польща — де родичі і збір полуниць, не Німеччина, звідки возилося несправні холодильники й телевізори, і навіть не Італія або Іспанія.
Щодо слівця, то процитую далекобійника родом із Підмосков’я: «Украина и Россия всегда были вместе, а теперь Европа хочет себе забрать. Гнилая Европа! Да какой-то поляк всегда пастухом был, а хочет Украину в России украсть. Не пустят! Никто Украину не пустит! Да и зачем. Вот греки сейчас голодают, в Испании безработица... Я так все подсчитал (!), с Таможенным Союзом вам будет лучше». Сперечатися, звісно, зайве, бо він ЗНАЄ, хоч кіл на голові теши. Подібного я багато наслухався.
Тому я розумію позицію Доніяра.
Можу зрозуміти й імперські амбіції наших сусідів. А чого тут не розуміти? Варто лиш глянути на карту світу й усе стає ясно. Штука ще й у тому, що прийнято так дивитись. Так-так, покоління, тяглість...
Починав із нудження від «развалілі», а завівся про зовсім інше. Далі про Союз, точно. Скажу лише, що ця послідовність цілком доречна, бо коли про російську велич говорять здебільшого самі росіяни, то слово «развалілі» можна з чистою совістю розділити на більшість із п’ятнадцяти покинутих, сирітських, а колись і совєтських республік. Здається, тільки в при-балтів із цим усе гаразд.
Союз «развалілі», але нічого до пуття на його місці так і не збудували. Огорнуті ностальгією країни й міста — це зони совєтської матерії, яка ще не встигла остаточно розкластися. Заводи зупинилися, общєпіт уже не годує, союзпєчать не друкує. Лишились приміщення — від газетних кіосків до цілих промзон — і примарне уявлення про те, як вони можуть бути використані. Звідки, з тих же вкорінених уявлень і звичок, маємо союзного шти-бу бюрократію, медицину, освіту, соціальну сферу. І залишилось відчуття, що якось воно не так. А як може бути? Цей ровер ніколи добре не їхав. Просто спочатку його збирали (руки в шмірі й мозолях від інструменту), потім він був новим і блистів, котився так-сяк, людям хотілося вірити, що транспорт добрий і манера ним керувати — також.
Але підшипник заклинив. Та й чого чекати, коли той агрегат збиралося з великої кількості більших, менших, рихлих старих деталей, а головне — різнорідних і крадених. Залізо почало ржавіти, розпадатися, і замість того, аби викинути цей «лісапєд», його все підкручують, підтягують. На стару раму чіпляють дешеве китайське причандалля, аж скоро й до GPS дійде.
11
Мав такий досвід у дитинстві. Видимий контраст між Україною і Польщею став для мене малого шоком ще на вокзалі в Перемишлі де нині, здавалося б, не настільки вже все інакше.