Чи корито. Було старе, тому й тріснуло, почало текти, потім геть розлетілось, але замість викинути, його скрутили дротом і продовжують лити туди помиї. Льоха жере! Половина харчу витікає, корито що далі, то менше придатне. Корпус загнив і на ньому завелась цвіль... Ясно, що з тим коритом, але воно лишилося у основі, хоч з’являються авта, пригнані з-за кордону, техніка, супермаркети, макдональдси, старфуд-си, снікерси й кока-кола.
І можна таке хоч до кого пришити. Було собі в Узбекистані Бухарське ханство, потім прийшли комуністи і взялися розбудовувати Узбецьку ССР, тобто УзССР, майже УССР. Не було б України, мали би узбеки нашу злощасну абревіатуру. Пішли в хід заводи, колгоспи, союзпєчать, общепіт і всіляка ідеологічна пурга: братні народи, Расія-мать, Масква-сталіца. Потім — «развалілі!» І на місці розвалу почав приживатися дешевий пластик. Старе відібрали, нове розвалилося, а натомість — нічого. Країна живиться недогнилими рештками уламків окраїн імперії. Це трохи нагадує «теорію перманентного похуїзму» з Жаданового «Депеш мод». Це на прикладі Узбекистану, але пам’ятаймо про «з».
Ми повертались додому. Зі слів далекобій-ників пересвідчились, що роздруковані заздалегідь мапи вкотре брешуть і добиратися з Астрахані до Ростовської області через Калмикію куди ближче через Волгоград. То від місць, де Волга впадає у Каспій, ми взяли курс майже точно на схід, на Елісту — калмицьку столицю.
Раніше я не знав, що зовсім близько від України є республіка, де переважаюча релігія -буддизм. Це й цілком нелогічно, тим більше, її громадяни, правдиві монголоїди, живуть від нашого кордону не далі, аніж відстань зі Львова до Києва; поміж Ставропольським краєм, Астраханською і Ростовською областями, загалом на заході Російської Федерації. Ще одна до-монтована до ровера запчастина.
Там нам востаннє траплялися верблюди. Там сухо, спекотно, і пожовклий, схожий до казахського степ ріденько поцяткований селами з красивими назвами. Хулкута, Яшкуль, Улан-Ерге, Лола, Бага-Бугул, Троцкоє, Целінний, Обільноє, Заливной. На щастя, все ж таки більшість населених пунктів тут мають назви подібні до тих, що на початку переліку. То вже далі, за кордоном Калмикії, в напрямках, звідки приїхали і кудою верталися, почався комуністичний розгул. У дорозі я розглядав мапи цих місць задля розваги й покращення настрою. Біля Астрахані — Трудфронт, Оранжерєї, Сєлітрєноє. Вище по Волзі — Удачноє. Південніше від Калмикії невеликі містечка — Ізо-більний, Дівноє, Свєтлоград, Благодарний, поміж ними села — Бєзопасноє, Октябрскоє, Сольоноє, Овощі, Раґулі. У Ростовській області — Рємонт-ноє, Заветноє, Сіротскій, Сємічний, Прісальний,
Пролєтарск, Сальск, Целіна, Зєрноград. У Краснодарському краї, яким колись їхали на Кавказ, вже недалеко від гір, не боячись нетутешності, як хлопці в чужому клюбі, тісняться станиці Совєт-ская, Бєсскорбная, Упорная, Спокойная, Удобная і навіть Ахмєтовская. За рік до цього ми з Ланкою їхали тією ж дорогою в бік Кавказу і водій, дагестанець Ґаджи, раптом: «До весёлой жизни совсем немного!» Мене це аж насторожило, але за хвилину-другу бачу: «Весёлая Жизнь — 3 км». Там зупинилися біля придорожнього кафе і Ґа-джи пригостив нас чаєм.
Назви закріплені міцно, як і вся великоросійська ідея. Пригадую дорогу через Казахстан із далекобійником Владіміром. Траса Тараз-Шім-кєнт. Села одне за одним: ... — Баба, ... — Баба. «А що значить, — питаю, — те Баба?» — «Баба?! Баба есть Баба! Вот раньше Високое было, а сейчас тут Шакпак-Баба! Совсем оборзели!»
Росія розчинена в цім «комунізмі». Калмикія — поглинута ним і нею. Як заповідник часів «когда была уверенность в завтрашнем дне» Еліста може числитися в одному списку з Волгоградом, чи то пак Сталінградом. Здається, вона завмерла в очікуванні комунізму. Совєтська архітектура, порожній скляний стенд із гордим написом «Республика строится!» На центральній площі (імені відомо кого) — Лєнін, що дивиться на пагоду, а за двісті метрів — ресторан «Ностальгія», де на вивісці букви «с» і «т» зображені серпом і молотом. Заходимо досередини: бюст вождя, червона зала й тому подібний Голлівуд: шикарний, дорогий ресторанисько зі старою дешевою плиткою, ніби в бані або на станції метро «Нивки». Питаємо в офіціантки, чи нема поблизу їдальні, може, недорогого кафе. Спочатку не розуміє, чого ще нам, туристам, треба, але вже за кілка секунд розгублене обличчя вибухає прозрінням: «А, чебуречная!?»