— От цей очерет — також гроші.
— ?
— Ріжуть, зв’язують, продають. Він потім на стелю йде. Бачиш, діти в нас трудолюбиві. А ще добре, що коло траси живемо. Туди на Афганістан їздять.
— Хіба?
— Ну, де ви сіли — Джиззак. Далі за ним Самарканд.
— Ясно, у протилежний бік.
— Так, туди. Самарканд і там кільцева, каро-чє. Прямо — Термез, а направо — Бухара, Хорезм, Туркменістан. Отже, Термез. Там є точка така, де міст — і Афганістан починається.
— З Афганістаном у вас як відносини? — питаю, маючи на увазі політику.
— Із Афганістаном у нас відносини, як-то кажуть, поки добрі. Рано афганці заходять, а ввечері мають вийти.
— Куди заходять?
— В Узбекистан! На базар, до родини. Весілля, похорон туда-сюда.
— А на довше?
— Спеціальної реєстрації треба, цієї, як її...
— Візи?
— Так, візи. Ну а кожен день він же не буде візу робити. Він собі погуляє, на базар піде, шмотки купи-продай. До нас, карочє, добрий товар із Афганістану заходить. А ми їм — матеріал. Чистий товар. Усе, що шиють — сорочки, спідниці, штани — все від них. Вони купують у нас, переробляють і потім нам продають.
— Бавовну купують?
— Ага.
— Найсмачніша риба — у нас! А знаєш чому?
— Чому?
— У турків рибна фабрика тут, консервна. То вони рибу, карочє, за копійки купують, а на експорт кілограм за двадцять п’ять доларів продають. Перевірили — найсмачніша, найприємніша риба тільки у нас. Уся Туреччина до нас, карочє, по рибу.
Тим часом стемніло. Поки ми повернулися, жінка якраз подоїла корову. Молоко вони п’ють лише варене. Кажуть, що тут у ньому часто трапляється шкідливі бактерії і це якось пов’язано зі спекою. Сир не роблять.
З’явилась вода, і ми йдемо до шланга помитися й випрати речі.
Біля хати у них тапчан. Зовсім такий самий, як у всіх чайханах: низенький стіл, а навколо нього матраци. Сім’я сідає дивитися телевізор. Ми за компанію. Старша донька, Сарамаг, накриває на стіл. Суп, горілка, кавун. Вечеряємо. Потім чай. За столом продовжується розмова. Місцевий телеканал показує «Роксолану» турецького виробництва.
— Ця Хурем, — пояснює Артик, — вона слов’янка, ваша землячка.
— Так, Настя Лісовська з Рогатина. Це близько ста кілометрів від села, де мої батьки живуть.
— Ааа.
Попри кіно мова зайшло про багатоженство.
— У нашій вірі женитися приписано на семи дружинах — похвалився Артик. Ну, чого так? А щоб він, жонатий чоловік, не стріляв очима в чужих жінок.
— А чому саме сім? — запитує Ланка.
— Ну, ви ж сімейні, в цих справах розумієтесь, так? Якщо буває... Ну, в нас, в Азії, мужики... до нас були сильними на рахунок цього. Ну і, наприклад, іде мужик до жінки у ліжко, а вона вже не хоче. Ну, буває.Тоді вже мужик має право чесно женитись на ще одній, але не має права «ну, ти мене образила, то я на ліво піду, одну знайду і туда-сюда». На це він права не має. Це великим гріхом вважається; хоч наліво зараз майже дев’яносто відсотків ходить, зуб даю. Ну і щоб не було проституції, женився — чесно і чисто. За законом можна, підпільно — ні. Але є ще питання, чи дві дружини, чи три. Всіх ти маєш любити. Та красіва, ця красіва, а третя вже ні -так не піде. То гріх.
— А багато зараз в Узбекистані чоловіків мають по кілька дружин?
— Молодь росте, і якщо народжуваність — сто відсотків, то десь тридцять, а може, і двадцять п’ять відсотків — хлопчики (в них дві доньки і два сини). Дівчат більше. У нас в Узбекистані на одного мужика по п’ять жінок припадає. Ну, як у Чечні, там же теж на п’ятьох, на шістьох женяться. Ну, мужики, вони ж всюди, і не лише у Чечні. Мужик — він і прикордонник, і політик, працівник. Карочє, мужик усюди вище стоїть, не тільки в Азії. Тому до трьох жінок у нас багато хто має.
— І всі три шлюби державою реєструються?
— Іслам дозволяє. А в ЗАГСі — тільки раз можна.
— То закон забороняє?
— Так.
— То в кого багато жінок — поза законом?
— Ні. Ну чого?
— А чого воно шумить? — репетує Артик. -Сарамаг, антена!
Старша донька підбігає і береться крутити припертий до хати високий дерев’яний стовп. У моєму дитинстві в Кам’янці антена трималася на важкій чавунній трубі, то в разі чого мусили кликали тата. Антена була першим вчителем географії, бо тоді я вже знав, куди «на Франківськ», а куди — Чернівці (ТРК «Буковина» ретранслювала румунську службу новин, що дуже нас веселило). Також у нашої «Берізки» був зламаний перемикач каналів. Хто пам’ятає, це така ручка, як на газових плитах. Власне відламався майже весь диск і з телевізора стирчав лише стержень. Тато або охоплював його сухою ганчіркою, щоб рука не ковзала, або ж просто крутив плоскогубцями. Знаючи, що влітку вдома його за днини нема, ми вранці вивчали телепрограму і підраховували, на якому каналі більше для нас цікавого.