Отож я не схильний вірити таким розповідям, але в Киргизстан ми в’їздили стривоженими. Перше враження про країну склалося ще в Узбекистані: вантажівка, водій котрої першим від усіх і за всю дорогу вимагав грошей, мала киргизькі номери. Він не просив, чого з-поміж далекобійників годі було уявити, а кричав: «Деньги!» — і вимахував руками над головою. Ми заплатили, скільки тут нормально за пройдену відстань, а він скривив лице, витягнув з-під сидіння товсту паку узбецьких сум і, трясучи нею, показав, скільки хоче. Тоді віддали останні місцеві гроші й пояснили, що більше нема, але хлопець не вірив і кричав своє. Гадаю, він бачив нас іноземцями, чиї торби наповнені грішми й які наївні, чужі тут, беззахисні (так і було), отже, треба конче скористатися з цього. Я часто відчував подібне в наш бік. Іноді це засмучувало або й смішило, але тепер я тремтів від злості. Ми вискочили з кабіни, гримнувши за собою дверима, і сподівалися, що на цьому кінець, та водій відчинив їх і далі знервовано став показувати купюри. «Деньги, деньги!» Ланка репетувала, що на хліб не залишив, витягла з сумки шматок хлібини і те саме повторила російською, але хлопець не хотів розуміти. Ще деякий час ми кричали одне на одного різними мовами, аж поки він махнув рукою, луснув дверима й поїхав далі.
Ми опинилися в сутінках посеред траси, без грошей і без уявлення, де маємо подітися на ніч. Були, звісно, долари, але про те, щоб світити ними перед водієм не могло бути й мови. Ми віддали йому все, що залишилось для цієї країни. Тільки наступної днини я надибав по кишенях ще п’ятсот сум, на які й купив чаю.
6 серпня, ніч
Але до того лишалося ще перебути ніч, на яку ми не мали жодного безпечного плану. Просто пленталися дорогою, а невдовзі нас підібрав старенький таксист та й підвіз на два чи три кілометри вперед, звідки за кілька хвилин дійшли до чоловіків у військовому й з автоматами Калашникова. Вони стояли перед блоками бетонної загороди, схожої на ті, якими розділяють зустрічні смуги автобану. Попросили у нас документи. Я навіть втішився, бо вже подумав, що ми прийшли, а вони — прикордонники, але будок паспортного контролю не виявилось, натомість лишень хати поруйновані, діти, худоба. Ми ввійшли в село. То був Дустлік, за яким -кордон.
На той час зробилося зовсім темно і ночувати все ще не було де. У незахищеному місці ми б тут намет не поставили, а надто після випадку з водієм.
Згодом коло автобусної зупинки нам трапилися дві жінки. Молодша чекала на маршрутку і сказала, що, може, би й взяла до себе, але точно за гроші, та й то не знати, бо вдома ще є чоловік.
— А я вдома хазяйка, — обізвалася старша, котра, як виявилось, нікуди не їхала, а лише проводжала родичку. — Заночуєте в мене. Платити не треба.
Ми, до речі, говорили тільки про клапоть подвір’я, де б розікласти намет.
— Ходіть до мене, я тут через дорогу живу. Он там діти бавляться. Бачите? Заходьте, чекайте, я зара буду.
І діти стали для мене спокоєм. Уже не вперше. Згадую, як двома роками раніше ми з Ланкою їздили автостопом Молдовою і поверталися через Сороку, звідки поромом через Дністер в Україну. Ми, як гуляли, забрели у страшні тоді для мого ока квартали. Здавалося, життя там зупинилося в році десь дев’яносто першому або третьому, а все, що існує, — за межею, бо без води, електрики і ремонтів. Гори сміття, вибиті вікна, стіни полущені й пописані, а люмпенські компанії п’ють на розвалених сходах до набережної. Життя там виглядало до холєри похмурим, лишень шмаття на линвах та діти, котрі ґзилися скрізь навколо, давали зрозуміти, що все звично, нормально, як у людей, просто так воно виглядає. Діти тішились, посміхалися, іноді зацікавлено зиркали у наш бік, як у Молдові, так і тепер, на сході Узбекистану.
Попри всі вмовляння, що не хочемо завдавати клопоту і просто переночуємо на подвір’ї, господарка запросила нас до хати і відразу ж посадила навпроти всю малечу — онуки від різних дітей і з різних країв — спілкуйтеся, мовляв, а я принесу лаґман[13].