Мала на собі багато золота. Розповідала, що в Україні була тричі й завжди там її добре приймали. Возила товар до Харкова на ринок Ба-рабашова (вимовляла схоже на «Барьбачьова»). Попередила також, що на кордоні тут страшенні черги, тому вибиратися треба ще до світанку.
6 серпня, після обіду
За кілька годин до Дустліка в нас укотре перевіряли документи. При виїзді з Андіжана на одному з перехресть ми потрапили в поле зору мєнтів, котрі відразу ж махнули, аби йти до них. Поставили кілька дурних запитань і явно хотіли злякати, але що тоді насправді відбулося, мені й досі не ясно. Просто крутився коло них один чоловік, схожий загалом на таксиста. Коли ми підійшли, той відразу підтусив і спробував розбалакатися з нами. Потім сказав: «Give me your passport», на що почув тверде заперечення. Пізніше, ніби з цікавості, хотів хапнути наші документи вже від мєнтів, але Ланка той рух побачила і перехопила його простягнуту руку. Міліція не відреагувала ніяк. Та й узагалі це здавалося відпрацьованим маневром, при якому чоловік мав зникнути із нашими паспортами.
Ми відбрехалися, що йдемо на автобус і, маючи вже документи в руках, швидко рушили від патрульних. Може, розмова ще не мала закінчитись. Мєнти щось казали вслід, але ми йшли, вдаючи, що не чуємо, не розуміємо і страшно квапимось. Спочатку на другий бік дороги, де ще чули голос підозрілого, схожого на таксиста типа, а потім і далі, геть з-перед їхніх очей.
Нам хотілось якнайшвидше піймати який завгодно транспорт і втекти хоч на кілька кілометрів уперед, у бік кордону. Так дійшли до широкого, зручного для паркування узбіччя і стали голосувати. Поруч була чайхана, і до нас підійшов її власник, що запропонував ночівлю, а потім зупинив фуру з киргизькими номерами, непевний водій котрої відвіз нас до місця ще більш непевного.
6 серпня, ранок
Починався той день на водосховищі Чарвак у Таджикистані, де ми з Ланкою ночували. Звідти виїхали до таджико-узбецького кордону, аби перетнути його й дістатися до наступного — з Киргизстаном. Так і вдалося, бо ніч нас тоді застала в селі Дустлік, за кілька кілометрів до пункту перетину, в затишному домі узбецької господині, в повному дітей домі.
Коли я ще був малий, принаймні один раз на рік — на Івана Купала — день тривав мені вдвічі довше за всі інші. Я прокидався шостого липня зранку. До вечора був зайнятий приготуваннями, дровами та наметом, усю ніч святкував у лісі, а вранці або повертався додому, або лишався з компанією до обіду чи навіть до вечора -скільки протягнемо. Щоразу на Івана вранці я
відчував, що день ще не закінчився і ніяке сьоме липня не починалося; він затягнувся, триває, і так буде, поки не ляжу спати. Наступний день (сьоме липня) почнеться тільки коли я прокинуся.
День, що почався на водосховищі, відокремився від інших не сходом-заходом сонця, не моїм сном і не ночівлею в прикордоннім селі. Ці речі здалися неважливими, бо почалась і закінчилась днина шлагбаумом: першим — між Таджикистаном і Узбекистаном, другим — на вході до Киргизстану. То це був день в одній країні — узбецький день.
Ми входили в нього, вітаючись із сонними таджицькими прикордонниками. Останній із них, котрий на виході перевіряє вже проштамповані паспорти, свиснув нам за спиною. Обернулися — махає рукою з якоїсь будки, що ми її пройшли як порожню. Кричить, щоб до нього верталися, і ми йдемо, а він тим часом взуває чорні службові мешти. Повернулися — віддав честь, відрекомендувався, записав наші дані в журнал і побажав щасливо добратися. Позаяк ми проходили контроль за таких «проґавлених» обставин і стали з паспортами не перед віконечком, як годиться, а коло відчинених дверей, звідки свистів прикордонник, я роздивився
інтер’єр кабінету. Під вікном був робочий стіл, а на підлозі розстелена курпача, де той босий службовець дрімав.
А ще до кордону не можна ставати спиною, бо з протилежного боку, тобто з темряви, ризикуєш дістати удар. До кордону чи барикади прийнято стояти обличчям, причому як не з вилами, то з автоматом. Приціл має бути звернений у бік бар’єру, спина — до своєї країни. Так і виходить, що прикордонники з різних країн -рогами одне до одного. Кордону ж насправді нема. Це вакуум, огороджений парканами, смуга, до якої закінчується щось одне, а інше починається вже за нею.
Курбан Байрам. Турок. Таксист
Часом розмова з водієм починається як у казці: «Куда путь держите?» Але турок просто кивнув. Спільної мови у нас із ним не було. Ми не знали турецької, він — англійської чи російської. Здається, він жодної іноземної мови не знав. Сказав «туркі» чи, може, «turkey» або й «Turkiye», а ми відповіли: «Україна, Ukraine».