Згадую одного українського водія, що розповідав про рейси на Туреччину. Таке там у нього з клієнтами, таке з міліцією бувало, так і так доводилось сперечатись. «А якою мовою то всьо?» — запитав я. Водій засміявся. «Та зо десять турецьких слів, — каже, — знаю: вода, гроші, дякую... Ну, головні. А так — на пальцях! Людина людину все зрозуміє».
А в нашому Газлі хмарилося, і на дорозі навіть мокрі цятки з’являлися. Досі я тяжко уявляв собі, що тут, у пустелі, дощ взагалі буває, вже не кажучи, що мені пощастить його бачити.
На той час ми стояли коло СТО, звідки іноді виїздили КамАЗи, маршрути яких скручувалися в клубок навколо містечка. Найдалі куди вони могли їхати, це хіба до Бухари. Механік радив автобус, що, мовляв, скоро з’явиться, але на таку відстань він би боляче вдарив нам по кишені.
Коли зупинилося біле daewoo, я зовсім не сподівався, що ми поїдемо. «Сідайте!» — «Але грошей на таксі в нас нема» — «Я тобі щось кажу про гроші? Сідай». Він був таксистом. Професійним таксистом, але ми то випитали значно пізніше.
Коли кажу, що нам таксі не підходить, то спрощую, маючи на увазі: «Ми не можемо вам за проїзд заплатити; вам — звичайному водієві, що їдете у наш бік». Про справжнє таксі не йдеться — надто дорого. З іншого боку, в Узбекистані таксує чи не кожен, хто має машину.
Десь на половині дороги він запитав, чим займаюся.
— У книгарні працюю. А ти?
— Автоперевозки. Працюю з туристами.
Більшу частину дороги ми цього не знали (та й добре, бо було б ніяково), як і не знали, що нині Курбан Байрам — одне з двох найбільших релігійних свят на цих землях. Мусульманський Великдень, грубо кажучи. Таксист розповів про це, коли пригощав рибою в закладі на березі Амудар’ї. Майже вся пустеля тоді залишилась позаду. Ми були «туристами» у велике свято. Щастить.
Того дня останнім нашим водієм був український далекобійник. Спокійний неговіркий чоловік довіз майже до самого Кунґрада. Що я про нього запам’ятав, це слова: «Як вам хочеться їхати так далеко? Мені лиш спочатку було цікаво, а потім — чого я ще тут не бачив? Біда. І щоразу їду, дивлюся — горб, потім ще один, ще один... А де то моє Закарпаття? Але й удома я довго не годен».
Не пам’ятаю навіть, як його звали, але точно — закарпатець із Виноградова.
Дорога в бік дому й додому: спочатку було все на пальцях, потім російською, вкінці — українською із західним діалектом. Ми їхали в тому напрямку. Я це чув.
Брат, спати
Брат, каву будеш?
Я намагався не прокидатися. Принаймні не розплющувати очей. Навколо наших спальників постійно хтось сновигав. За останню добу не було коли відпочити, а тепер квапитись ніби й нікуди. То хоч трохи, коли вже така можливість, хоч трохи...
Як той злодій, я пробував згорнутися калачиком, заховати сон під сорочкою і, затуливши груди руками, зробити його неприступним. Коли тебе б’ють, варто завмерти у такій позі. Коли спиш — так само, з різницею хіба, що можеш спокійно повернутись на бік. Ниркам ніхто не зашкодить. Головне — не розплющувати очей, а коли це вже сталося, нізащо не показувати, бо тоді все скінчиться.
«Афганець» помітив мої розплющені очі з першої, здається, секунди.
— Брат?
— Так, якщо можна...
— А жона?
Тоді прокинулась Ланка.
— Ні, — простогнала спросоння, — не буду.
Засинала вона під таким самим тиском гостинності, як і тепер.
— А то котра година? — спитала Ланка.
— Рано, — відповів я, — але сонце вже є.
Цієї ночі ми перетнули казахсько-російський кордон, а до того за день проїхали десь вісімсот кілометрів — автостопом і різними машинами.
Чайхана «Ташкент» — химерне місце. Позаду — Казахстан, попереду — Астрахань, не далі, як за п’ятдесят кілометрів. Каспій десь поруч, а взагалі тут степ і навіть трава де-не-де. Пустелі також зостались позаду.
Досередини ми не заходили. Ночували в приточеному до будівлі дерев’яному накритті. Клейонка, килими. На даху — шифер. У кутку попід стелею — тьмяна лампочка, що весь час мерехтіла від рою мух. Горіла до ранку. Інша світила на високім бетоннім стовпі по дорозі до туалету. На землі під нею лежали мертві жуки, завбільшки з пиріжки в «Ярославі». Через всюдисущих комах лампа ледь пробивалася. Зате здохляків я добре розгледів, бо дивився під ноги, коли йшов по малій потребі. Не хотілося їх толочити. Коли повернувся, хутко сховався у спальник, аби не нарватися на співрозмовника. Перед сном афганець ще хотів говорити і разів зо десять запитав, чи нам буде зручно.