— Звичайно, — казав я тоді, — зручно, добре.
— А жона точно не буде?
Жона вже спала чи принаймні міцно вдавала, що спить.
— Ні. Точно. А я тільки чаю вип’ю і того буде досить.
Фархад, котрий нас привіз сюди, казав, що як хочемо, то можемо з ним їхати до Елісти. Збирався годину чи дві поспати, а потім рухатись далі. Серед ночі. Що швидше, то краще, бо в Краснодарі його чекають клієнти. Ми вибрали сон.
Спершу він звернувся до нас українською. Скидався на татара або й Богдана Ступку в ролі Хмельницького. Окрім тюркських, говорив також українською, російською, трохи фарсі, польською і навіть грузинською. Непогано знав українські Карпати, кілька гуцульських слівець і страв, тож довший час ми вагалися, хто він і звідки.
— Куди їдете? — запитав мене після того, коли з ним побалакав наш казахський знайомий. Запитав доброю українською (в Казахстані!), і цей діалог я щасливий записувати без перекладу.
— Додому, — я почувався збентеженим. — А ви?..
— З Узбекистану їду. Далі нам по дорозі, здається.
— То ви з України?
— З Узбекистану, але в Україні був практично всюди. І жінка моя з Луганська.
З’ясувалося, що він працював на один із українських мобільних операторів. Вишки ставив.
До чайхани «Ташкент» ми приїхали близько півночі. Фархад сердечно пообіймався з господарями, серед яких був і той схиблений афганець. Він скидався на брата власника, бо видно, що нічим тут не керував, але до всього мав необмежений, хоч і дещо поблажливий доступ. Крутився там як дитина у матері на роботі.
— Може, чаю, брат? Чи кави?
— Дякую, буду чай.
— А жона?
— Каже, що не хоче. Дякую!
— Брат, а тобі з цукром, — голос його був тихий і хриплий. Здавалося, він докладає зусиль, аби видушувати з себе слова. Робив це ривками, наче веслував. Хода і постава також привертали увагу. Худорлявий. Майже завжди тримався згорбленим. Дивився ніби спідлоба.
— Так.
— А жона буде чай?
— Я лише похитав головою.
— Ти добрий чоловік, брат. Відразу видно. І Фархад також. Дуже добрий. Я йому завжди помагаю.
Фархад на той час пішов шукати туалет.
— Так, добрий, — погоджуюсь.
— Брат, може, чого треба? Ти кажи.
— Та все є.
— Може, водочкі трохи?
— Дякую! Я би й не зміг. Давно не спав, ледве вже ноги тримають.
— А що будеш?
— Чай буду.
— А жона чай буде?
— Каже, що спати хоче.
— Так, спати. Все що хочете, брат.
(...)
— Ну, то чай, так? Один?
Він пішов, та якраз тоді повернувся Фархад і показав, де нам куди нам лягати. Я закинув рюкзаки на тапчан під стіну. Постелили спальники, перекинулись із водієм кількома словами. Той запевнив, що люди тут добрі, хоча й трохи дивні. Безпечно, і все таке, спати можна спокійно.
— Ти думай. Як хочеш їхати, то будь ласка, -на той час він уже перейшов на російську. -Рано будемо в Елісті.
Я подякував. Вдячність, як мені тоді прояснилося, то найліпша форма відмови. Рипнули двері. Похилений, великими плавними кроками до нас наближався брат господаря із двома горнятками чаю. Для мене і Фархада — сам не пив. Як тільки віддав нам горнята, відразу ж почав говорити.
— Брат, я а Афгані був, ти навіть не уявляєш, -звернувся чомусь до мене, а Фархад скористався тим і пішов до машини. Шукав у кабіні якісь папери, здається. Не знаю, словом, що він там робив, але трохи поцеремонився та й тихо прошмигнув спати.
— Я бачив, чого інші не бачили, я там був. Там був, брат, розумієш? Потім закинули до Севастополя. Я й зараз можу туди вернутися, в Севастополь, гроші є. Але нащо? — на кілька секунд замовк, наче шкодував про сказане. Зрештою, то було лиш миттєве враження. Невдовзі він повернеться до цих розмов, так нічого і не відкривши.
— А жона, може, чаю таки?
— Та ні...
— Ну, як хочете, як хочете.
Світлана вже заховалася в спальник. Я кивав. Мовчки. Не міг та й не хотів нічого казати. То була не розмова. Афганець весь час щось твердив, не потребуючи моєї реакції. Йому важливо було говорити і водночас (гадаю, ми обоє це помічали) не вдавалось нічого сказати. Кільканадцять разів той промовив: «Я в Афгані був», — та нагадував малюка, що безпорадно махає руками. Те, що хотілося висловити, було непосильне. Я тоді думав, що, може, то він усі ці рази просто намагається почати, каже своє: «Я в Афгані був.» — але надривається й випускає, як атлет, що взявся за надто велику вагу.
Це тиснуло на обох. Він розказати не міг, але також не міг спинитися. Я не міг більше слухати. А говорили ще довго.