Не бачив би сумних, на перший погляд, розбомблених сіл на кордоні і як там діти щасливо бавляться, не мусив би вигадувати прикордонникам більш-менш виправданих пунктів призначення (Памір! Бухара!) для нашої нерозумної подорожі, не радів би, коли вже не мушу, а просто кажу: «Додому». Узбеки, згадалося, не питають, звідки я, де живу — у них це звучить: «Де твій дім?»
То якби мав більше грошей, вдома купив би будинок і не платив би оренду. Але й у своїй чи винайнятій квартирі, тут чи там жив би і був би з того щасливий.
Хочу за це бути вдячним.
Гроші потрібні мені радше для безпечності, аби не боятися, що опинюся з нічим у великій дірі, без можливості звідти вибратися. І ще страшніше — коли від мене залежать інші. Це ніби й добре, тільки відчуваю тягар відповідальності — ношу, без якої впасти найлегше.
У дорогу я взяв собі «Фадо» Анджея Стасюка. Вибирав, аби книжка цікава і важила небагато.
Пригадую есей «Тіло отця» — роздуми про покійного Йоана Павла ІІ. Стасюк пише, що бачив понтифіка всього двічі. Спочатку, коли в 1979 році Кароль Войтила відвідав Батьківщину вперше в статусі Папи Римського. Польща тоді переживала щось на зразок ейфорії. У Варшаві на проповідь зібрався багатотисячний натовп, а він (Стасюк), молодий і далекий що від комунізму, що від релігії, тинявся з друзями вуличками, випивав, і сприймав ту дійсність як велику феєрію. Потім сидів на площі та слухав. Оце й усе.
Вдруге — коли всіма люблений і вшанований ще за життя не менш як двома сотнями пам’ятників папа приїхав до Дуклі. І знову невиразний спогад. Тобто нічого конкретного з проповіді. Лише відчуття, враження. Самотній отець і люди, що розходяться по своїх господарствах. «Може, він повторював тоді своє знамените: «Не бійтеся!» — а вони поспішали до своїх недоєних корів, вистиглих печей, негодованої худоби, або просто відпочити...»
Я не чув, як говорить Йоан Павло ІІ жодного разу. Все, що я тепер знаю з його проповідей -це вихоплені Стасюком два «знамениті» слова. Без пояснень, контексту, притч. І цього було досить.
Добираючись потягом із Києва до Луганська, щоб там зустрітися з Ланкою і далі перетнути перший із кордонів на схід, я записав у щоденнику: «Розумію, наскільки ми тут є важливі одне для одного. Ланка сама нізащо не зважилася б поїхати. Вона хоче, але боїться. Я для неї супутник і охоронець. І я би сам не поїхав. І я боюсь. Ми боїмось мовчки, одне на одного покладаючись. Боїмось, але тримаючись разом — їдемо».
Потім згадував ці слова у дорозі. Згадував і коли читав «Тіло отця». Згадував щоразу, коли було страшно й нестрашно водночас.
Страх опинитися без нічого, та ще й з кимось, хто на тебе поклався — безглуздий страх. Значно гірше — коли без нікого. Але й так не буває, бо ніколи ви не самі, навіть якщо зостанетесь у зачиненій кімнаті без єдиної живої душі навкруги. То «не бійтеся!»
Багато місця
Ми їхали сюди з Києва. Це важливо.
Постійність притуплює. Та й однаковість, бо все в порівнянні. Що більше відмінностей між речами, то чіткішими, виразнішими вони здаються кожна окремо. Контрасти — ось що по-справжньому вносить ясність, біле поруч із чорним чи хоча б зелене з червоним.
У Яловацьку все рівно й просто. Село — одна вулиця. По периметру — ліс. Для мене цей ліс один і він всюди, навколо. Місцеві ходять або в той ліс, або в цей, або в ще інакший. Дубина, соснина, березина. Вони не перериваються, не віддалені, не відмежовані — туляться собі докупи, але є велика різниця, куди і по що ходити.
Ходити до лісу — то головне. Тут за цим судять, наскільки людина ще здужає. Коли дід та баба «ходять до лісу допіру», то чуються поки добре. У них достатньо сил. Коли вже до лісу не ходять — старість підкошує.
Мені відразу сподобалось те, що Яловацьк знаходиться в тупику. Тут одна лишень вулиця з невеличким відгалуженням і хатами обабіч. Село — пряма лінія. Воно має хребет, але більше нічого. Дорога з Каменя-Каширського перетворюється в Яловацьк (в ту єдину вулицю), перетинає його і впирається в ліс. Іншого села або іншого шляху у цьому напрямку — немає.