Не так давно я відправляв листа в Чехію і посоромився на звороті писати свою тутешню адресу. Позаяк відповіді не передбачалося, формально вирішив вказати ту, що в паспорті: село Велика Кам’янка Коломийського району, де батьки мешкають. І що!? Останнім часом якось, знаєте, не замислювався, але й там у мене вулиця Жукова. У такі моменти мимоволі приходиш до типового висновку: треба щось у житті міняти. Колись це інакше сприймалося. Малим я любив назву своєї вулиці, бо вона мені звучала жуками. Жук — гарно, не те що сусідня Ковпака: «Закрився ковпачком і світу не бачиш», — я тоді точно знав, що сусідам пощастило менше. А вулиця Мирного, де жив мій двоюрідний брат, як це не смішно, здавалася найбільш совєтською, бо слова «мир», «труд» і «фронт» були у мене десь поряд. Вийшли з одного гнізда або, ліпше сказати, фанерних стендів у школі, байдуже залишених в дев’яностих.
Тут можна годинами ходити, дивуючись назвам вулиць. На тобі — музей законсервованого і виродженого СРСР. Біда лишень, що ніхто його не сприймає ні музейно, ані на сміх. Тут усе серйозно і тим більше буденно, нормально. Центральна, найбільша і паралельна до колії вулиця називається Великого Жовтня. Від неї можна звернути на Радянську, а далі на Пролетарську. Червоноармій-ська межує з вулицею Івана Франка, Шевченка — з Ворошилова. Або так: Шевченка, що паралельна до Радянської і Дзержинського, перетинає Ворошилова і виходить на вулицю Крупської, а та — на Першого Травня. Вулиця Котляревського проходить поміж Пушкіна і Тургєнєва, а перетинає Бу-дьоного, Кірова, Чкалова, Крилова, поки врешті впирається у всюдисущу Великого Жовтня. Тут є вулиці Восьмого Березня і Партизанської Комуни. Є також маленький провулок, що з’єднує Лесі Українки з Ковельською і називається Незалежності, ніби навмисне хотіли, щоб тої незалежності не було видно.
Тут у центрі натягнутий величезний і вже порізаний плакат «Відроджуймо курорт Ворзель»[2], а неподалік — широка інформаційна дошка з мапою-схемою (просто й доступно поданий згаданий уже вуличний вінегрет), довідкою з історії міста, а також про його видатних людей та споруди. Тут, серед іншого й інших, на вулиці, нагадую, Великого Жовтня (!) першим у списку — Валер’ян Підмогильний, що якийсь час жив у Ворзелі та «ніколи не переймався ейфорією революційних гасел, не розчулювався від утопічних перспектив нової влади...»
Все у Ворзелі саме собі суперечить, як Лєнін, що дивиться на пагоду посеред центральної площі калмицької столиці Елісти. Пам’ятаю, як стояв тут на вокзальній платформі якраз навпроти церкви і випадково почув розмову двох місцевих жіночок, котрі також чекали на «тягу». Ще тоді, пригадую, свято було, дзвони дзвонили і люди у найкращому своєму вбранні повертались додому. Одна другій пояснювала: «Вот, церковь щяс. Раньше, бачиш, оно будиночок коло храму отой-той, — показала рукою на службове церковне приміщення. — Раньше важне зданіє було і навіть Лєнін приїжав які-то документи подписувать. На тій стіні табличка була, всьо там писало. Ну щас уже зняли. Воб-шєм, дом Лєніна був, а зробили дом Божий».
Якраз на тій залізничній станції недавно поставили пам’ятну дошку «Ворзель був заснований у 1900 р. завдяки будівництву залізниці Київ-Ковель», виконану на чорній могильній плиті з ретельно дотриманою стилістикою. Точно таку, тільки з інформацією про шанованого тут педагога, я бачив на вході до школи. Якби дізнався, що хтось наближений до селищної ради має тут «ритуальний» бізнес, не дуже би й здивувався.
Окремі частини Ворзеля не померли тільки тому, що їм не відправили похорон. Вони вже давно не є тим, чим були створені, але й тим, чим судилося — пилом, землею — стануть також не скоро. Таким є Будинок творчості композиторів — резиденція, що була однією з небагатьох схожих до неї в імперії та єдиною такою на території України. Ми забрели сюди випадково. Плентались дорогами-алеями поміж розкішних вілл, де центр далеко, а лісу багато, поки побачили закинутий корпус. Перед ворітьми стояв собака, а за ними починався прохід кудись углиб, поміж сосни, у зарослі, траву, густо переплетену з ожино-малиновими кущами та старим гіллям. Пес люб’язно пропустив і ми пішли таки бетонною доріжкою, що вела у зелене плетиво, кожних сто чи двісті метрів відгалужуючись на менші стежки до окремих будиночків. Павутина, суниці, кропива, згадані вже кущі ожини, повалені дерева і над усім цим цнотливим добром — метелики. У кожному з котеджів, що розміщувались на спеціально врахованій відстані, аби композитори не чули музики одне одного, був рояль. Це прочитали, а бачили вже традиційні фіранки, вази для квітів, килими. Вікна — цілі й неушкоджені. Таня, опинившись тут, вигукнула: «Чому сюди не пустять митців?! Вони б і їсти самі варили».