Сванетія — на північному заході Грузії, а якщо порівняти з Україною, то десь там, де у нас Волинь і правобережне Полісся. Местія — курортний центр Сванетії. Одне з найвищих міст у Європі, свани кажуть — найвище. Тут повно хостелів, невеликих затишних готеликів, туристів. Сюди приїздять через Зуґдіді й повертаються переважно тією самою дорогою, хоч є велика спокуса не розвертатися, а їхати вперед попри Безенгійську стіну, гору Шхара, через перевал Заґаро і, завершуючи дугу, спуститися до Кутаїсі. Це непросто. На схід від Местії починається погана гірська дорога. Ще до Ушґулі більш-менш, але далі частішає бездоріжжя.
Ушґулі — високогірна громада з чотирьох сіл. Місцеві знову ж таки кажуть — найвище в Європі поселення. То неправда, але 2200 метрів над рівнем моря — це зовсім не мало. До Местії звідти — як від Києва до Ворзеля, але гірськими серпантинами треба їхати кілька годин. Ці дороги страшні для незвиклого ока. Іноді мені здавалося, що крайнє колесо автівки майже над прірвою, та за спокійним обличчям шофера я вгадував, що все добре. Автобуси ходять рідко, раз або кілька на тиждень. Гори тут навколо, а Ушґулі на полонині, наче на дні котловану. Півроку лежать сніги, тож узимку селяни бувають зовсім відрізаними від решти країни. Розповідають, що колись через страшні снігові замети тут загинуло багато людей, після чого деяких горян евакуювали на південь Грузії. Один із таких — водій, що провіз нас півдороги від Местії до Ушґулі. Сам він живе на півдні, але на літо відвозить дітей сюди.
Він кинув нас. Їхав із сином на дорогому чорному джипі. Щось йому перемкнуло — сказав виходити і чекати, поки з’їздить у сусіднє село, ще там когось підбере і потім по нас повернеться. Висадив на повороті. Дорога до Ушґулі — прямо, а він поїхав праворуч.
То роздоріжжя було чимось на кшталт центру села. У Києві його назвали би площею, як Льва Толстого чи Європейська. Збоку площі — подвір’я зі старим дерев’яним двоповерховим будинком і кам’яним сараєм. Ззовні за парканом — лавка, де ми чекали, як на трамвайній зупинці.
Дорогою взад-вперед сновигала компанія місцевої молоді, що тягала за собою і всіляко мучила здоровенного кавказького вівчура. Пес наблизився до нас першим. Повільно підійшов, понюхав, поклав передні лапи мені на коліна й захотів облизати лице. Хотів — точно, але чи то йому вдалося, чи я боронився, вже й забув. Пам’ятаю лиш, як гладив його величезну голову і моя долоня здавалася ненормально меншою від собачого черепа. Пес, як бичок.
Услід за собакою підійшли хлопці. Скоро стало ясно, що їм просто цікаво і наміру бомбанути туристів не мають. У рухах і поглядах я вгадував несміливість. За весь час говорив лиш один із компанії. Він, мабуть, найліпше знав російську. Вийшов трохи вперед і вів себе як ватажок або дипломат. Інші стояли й дивилися. Було в цьому й щось від «побачити живого іноземця».
— Як звати?
— Богдан, дружина — Світлана.
— Баґдан, Свєтлана, — повторив, аби не забути. Розуміюче похитав головою. — Аткуда?
— Україна.
— Украіна?! — це його помітно розслабило. Хлопець широко всміхнувся і поплескав мене по плечі. Здається, хотів обійматися. Голос його став радісним, наче б старого друга зустрів.
— Брат! Земляк! Я рік працював у Тюмені!
— Тюмень, — кажу, — в Росії.
— Так, у Росії! Земляк! Каже дід, що ви — гості, — завжди промовляється тут піднесено, з особливою інтонацією, — тому я маю бути з вами харошим. Ви не бійтеся. І пса не бійтеся — він хароший, не кусає.
Собацюра давно вже зліз із моїх колін і тинявся поблизу. Хлопець схопив бідолашну тварину за вухо і притягнув ближче. Притиснув собачу голову до свого живота.
— Бачиш, не кусає.
Звір був здоровенним флегматиком.
— Казав дід, що я вже випив, а тому не маю до вас приставати. Я п’яний?
— Та ні, не сильно.
Узагалі вся компанія була трохи напідпитку. Вечір лише починався.
— Казав дід, аби я менше пив, бо нічого не роблю. Ну, і хай каже собі, — тоді знову згадав про наше дивне земляцтво. — Украіна! Тюмєнь! Брат! Харашо там, я рік працював.
— То в Росії.
— Так, так, у Росії! Земляк! Харашо у вас!
— Добре, — важко було не погодитись. Але де це у нас — у Тюмені?
— Земляк!
Перед очима з’явився дід. Ішов повільно. У руках мав товсту палюгу. Сів на лавку і сердито сказав щось до внука. Сванською. Той спершу сміявся, відмахувався, але дістав-таки з кишені невеликого складаного ножа і простягнув старому. Дід взявся зрізати кору з патика.