— Це мій дід — Едуард Константінович.
Старий посміхнувся і кивнув головою. Лице мав спокійне, світле. Із молодиком говорив досить різко.
— Ну, чого стоїш, алкаголік?! — крикнув на внука російською. — Та йди вже.
І внук пішов. Компанія — слідом за ним.
— А ви аткуда тут?
— Їхали до Ушґулі. По дорозі нас підібрав чоловік. Потім висадив і пообіцяв повернутися. Ну то ми його тут і чекаємо.
— А-а, ну чекайте, чекайте.
— Чорний джип має бути. А він міг поїхати іншою дорогою?
— Не міг, до Ушґулі дорога одна, бо тут гори, -промовляється, як і «гості». — Далі ще вище буде, аж страшно. Побачите. А та дорога, — показав на поворот, — веде в сусіднє село і більше нікуди. Ну і завтра день Святого Георгія. В Ушґулі заріжуть бика, великого такого — всім селом на нього скидалися. Рано підуть до церкви, а після служби пектимуть. Той чоловік, він їде на свято.
Це заспокоїло, та ненадовго. Нащо тоді було нас висаджувати? Певно, доведеться ночувати десь тут, але місця для намету я не бачив: дорога, подвір’я, урвища й вертикалі. Та й тутешнім бахурам я не довіряв. Зрозуміло, що треба буде до когось проситися.
Дід обстругував свою палицю. Трохи ножем по дереву орудував, трохи деревом по землі.
Порпався: виколупував засохлу глину, розмітав її перед собою, знову розпорпував. Розпитав нас, що всі питають: хто, звідки, куди, навіщо, чи одружені? Сам був одягнений бідно і брудно. Звичайний занедбаний дід.
Він ще трохи з нами побув, а потім встав, відкрив хвіртку і зник на подвір’ї. За якийсь час повернувся з високим кульгавим чоловіком і яблуками. Фрукти для нас, прибулець — до нас, порозпитувати. Крім того, що й усі, запитав: «А та з косою, Тимошенко, як там у вас?» «Сидить», -кажу. Знав також про Кличка. Як повипитував -зник, а Константінович залишився з нами.
— А якби по нас не приїхали, — питаю, — то знайдеться де ночувати?
— Ви ж гості! Ось цей скромний дім і його господарі будуть раді.
— А ви не тут живете?
— Я он там, — показав рукою кудись далеко, -там дім.
До себе чомусь не запрошував.
Тим часом уже сутеніло. Пси загавкали і невдовзі приїхала біла жигулька з повним причепом сіна (так що причепа й не видно). Побуксувала то в один бік, то в другий, аж поки зупинилася перед в’їздом на подвір’я. Рудий лисуватий бородань за кермом висунув голову з машини.
— Ви ще тут?
Це Давіт — син старого Едуарда. Він бачив нас перш ніж виїхати. Із ним приїхав темноволосий, ще більш бородатий і засмаглий, немов індіанець, чоловік у камуфляжних штанах. Здався мені схожим на ісламістського терориста, але був усього лиш Давітовим родичем. Пізніше, коли ми будемо пити, рудий без упину триндітиме, а червоний — мовчатиме.
Ці двоє, а ще кульгавий ґазда, закидали до стодоли привезене сіно. Я просив, аби й мені дали вила, але Давіт відмовив. Гість, мовляв, -не пасує.
— Але ти вмієш? — спитав.
— Я в селі виріс.
— А зараз де?
Як закидали сіно — стемніло і нас запросили до хати. Пам’ятаю кімнату і кухню, бородатих спітнілих чоловіків, сулугуні, чачу, пиво у пластикових пляшках, глиняну долівку, стіл навпроти печі: білий, глянцевий, із алюмінієвим обідком. Ґаздиня за стіл не сідала.
Давіт розчервонівся від алкоголю. Провадив зі мною розмову про політику, людей, господарство, і це був також вияв гостинності. З кожною чаркою говорити ставало важче. Не від того, що язик заплітався, ні. Слів було щоразу більше, але все менше глузду.
Я відчував нашу з Ланкою вразливість. У таких ситуаціях тяжко розслабитися, навіть якщо бородань і розповідає, що за гостя чинилося братовбивство. Я дивився в ці суворі обличчя і подумки жартував, що якби щось кому перемакітрилось, гос-тевбивство за брата також би не стало проблемою.
Давіт пообіцяв заїхати по нас наступного дня, бо й сам збирався на свято Георгія. Він жив десь там, куди показував Константінович. Близько першої ночі всі пішли спати. Хто додому, хто тут.
Вранці господарка — огрядна короткострижена жінка — частувала розчинною кавою і хачапурі. Я напружено прислухався до кожної машини, що проїздила повз.
— Не хвилюйтесь, — казав господар, — Давіт обов’язково поверне.
Усі дивилися телевізор. Ми з Ланкою також, хоч нічого й не розуміли і могли тільки здогадуватись, про що йдеться. Стежили за картинкою. Мали куди втупити очі, та й добре.
Господарка сиділа на лаві ліворуч від мене і зашивала одяг. Господар проціджував молоко -праворуч. Ми з Ланкою — посередині кімнати і за столом. Телевізор також посередині й навпроти нас, тільки екраном повернутий у бік ґаздині.