Давіта все не було. Кульгавий вийшов із хати, а як вернувся хвилин за десять, то підійшов до дружини і тихо щось їй сказав. По-своєму, сванською, мабуть. Вона злякано перепитала.
Ми все ще намагалися дивилися на екран.
Жінка скрикнула, закрила обличчя долонями і, плачучи, вибігла з хати. Коли знову зайшла досередини, то очі й лице її були ще червоними, але схлипувань я більше не чув. Підійшла до лави. Не соромлячись, не звертаючи ні на кого уваги, вона зняла штани і вдягнула довгу чорну спідницю.
Чоловік був також засмучений, але намагався цього не показувати. Тепер він переважно мовчав. Іноді перемовлявся з дружиною. По-своєму.
— Ми ліпше Давіта там зачекаємо. На лаві. Де вчора.
— Ну, як хочете, — відповів господар, — він поверне до нас, але як хочете.
Пізніше ми з Ланкою згадували той випадок і намагалися вгадати, що могло статися. Ми ж нічого не розуміли. Зрештою, могли й не бачити, і наше життя ніяк би від того не змінилося.
Тоді мені здалося, що немає в світі нічого доречнішого, аніж мовозмішання.
Дивний випадок зробив відстань поміж людьми ще помітнішою, бо ми були поряд, але не почули, вірніше, не зрозуміли ні слова про їхнє горе. У світі щоднини помирає багато людей, а нам що до того?
Нам важливо було, як дістатися до Ушґулі — і ми дісталися. Давіт приїхав уже не жигулькою, а джипом. Учора я бачив цього чоловіка брудним, смердючим, із червоним обличчям, а тепер він скидався на столичного франта. Сорочка в смужку і модні джинси, сонячні окуляри. Змінилися окуляри і в старого Едуарда, котрий, власне, й сидів за кермом. Учора на ньому були типові дідівські, а нині — скло хамелеон, оправа широка й оздоблена позолотою. Рука, що пор-пала ціпком землю, тримала важіль коробки передач. Здається, ці двоє теж лише час від часу тутешні.
Село-роздоріжжя лишилось позаду, себто внизу. Ми підіймались крученими серпантинами, і Давіт усе розпитував, чи добре з нами обходились, чи шанували гостей.
Місто в пісках
То було Бейнеу. З автобуса я бачив кількох людей, що нетерпляче заворушились, коли ми врешті приїхали на зупинку. Найбільше запам’яталася чорнява і трохи повну-вата дівчина в довгих шортах. Вона спіймала поглядом когось із прибулих і неабияк зраділа. Махала рукою, сміялася, підійшла до дверей ближче й намагалася показати щось жестами. Я тим часом не квапився вставати, а пропускав пасажирів, котрі вже вишикувались до виходу тісною колоною. Дивився, як чорнява обіймалася з подругою і довго її не відпускала. Хоч, може, вони обоє так міцно трималися, не знаю. Коли натулилися вдосталь, дівчина взяла гостю за руку і потягнула подалі від натовпу. Скоро вони зовсім зникли з моїх очей.
Ця сцена довго не йшла мені з голови. Все намагався уявити тутешнє життя. А тоді я ще не звикся з нормальністю всього, що відбувалося перед моїми очима, йшло своїм ладом і до, і після, і незалежно від мого приїзду. Бо ж дивився, як на атракцію, хоч не було воно ні кіном, ні музеєм, ані чимось показовим. Не призначалося для споглядання і взагалі ні для чого, а просто собі жило, як Франківськ, Велика Кам’янка, Київ.
У дитинстві більшість України була для мене лиш умовно справжньою. Окрім Галичини, яку трошки знав. Ворохта, Верховина, Манявський скит і т. д. Це я бачив, мацав, а значить, усе воно існувало. Але були також мапи, була географія двічі на тиждень. А там — Київ, Суми зі своїм заводом «Шостка», Донбас, Лисичанський нафтопереробний і Луганський локомотивний... Там була моя Україна, що існувала на рівні книжок, фотографій, телевізора і абсолютної віри у їхню правдивість. Сприймалася десь так, як Царство Боже або потойбіччя. Коли вже я приїхав до Луганська, то роздивлявся його, як малюк нову іграшку. «Ага, це він і є — Луганськ. Це так тут люди живуть, ходять, їдять. А це так вони говорять російською»[3].
Що вже казати про Казахстан.
Ми їхали до Бейнеу близько п’яти годин і майже завжди пустелею. Пряма дорога, а обабіч піски — скільки вистачить зору. На всі чотириста з гаком кілометрів — один раз повернули. Коли траплялися ріденькі кубельця колючок, то невдовзі нам випадало бачити верблюдів, а іноді навіть корів! Худоба значила, що неподалік має бути село, і воно таки нам з’являлося, якщо було попри трасу. Села вносили в ідеально плоский пейзаж різноманітність форми, але навряд чи кольору, бо зблідлі казахські хати з плоскими дахами зливалися з піском. Іншою була тільки техніка: сині, зелені старі вантажівки і трактори, а подекуди й досить таки небідові джипи. З іншого боку, наявність авт загалом не розвіювала враження сірої вбогості й віддаленості від усього, окрім власного єства і села. Казахстан — це простір. Мені здавалося, що країна має величезні площі, придатні хіба для буття на мапі.
3
Пізніше у Києві студентка з Маріуполя призналась мені, що колись не могла уявити, як це так на Західній Україні всі українською розмовляють, і не тільки в школах чи універах, а навіть удома.