Однак дитині полегшало ненадовго. На ранок вона почала хрипіти ще дужче, ніж перше, а перед полуднем стала душитися. В матері з жаху аж серце похололо. Надія на божу поміч розвіялась, її пройняла страшна розпука, і вона спробувала знову молитися. Однак їй не молилося: бог наче тікав від неї щоразу, як вона от-от мала досягти його. Тому вона підвелася, знеможена відчаєм, і рушила до дверей. Вона побіжить до лікаря, проситиме його прийти, хоч би за яку платню, й урятувати їй дитину.
Їй довелося довго бігти аж до сусіднього містечка. Лікар саме збирався йти до хворих і сказав, що до полудня буде в неї.
А чи не можна було б прийти зараз-таки?
— Побачимо, — коротко відповів лікар.
Жінка хотіла вблагати його прийти зараз, негайно, але не зважилася, боячись, що тоді він, може, й зовсім відмовиться. Тому вона мовчки дивилася на нього і враз залилася слізьми. Лікар відвернувся до неї спиною і, мугикаючи щось, став порпатись у кишенях свого хутра. Тоді вона кинулась назад додому.
Що буде, як лікар не прийде або прийде надто пізно? Він, певне, спершу завітає до тих хворих, що йому заплатять.
Проте лікар не дав себе довго чекати, хоч і знав, що не дістане грошей. Через півгодини по тому, як мати вернулася, він увійшов до хати. Скинувши хутро, він добре зігрівся біля плити на кухні, щоб не холодити дитини, тоді нахилився над колискою й став слухати. Врешті підвівся й сердито мовив:
— Якого біса ви не покликали мене раніше?
Жінка, плачучи, відвернулася. Він поклав їй руку на плече, але нічого не сказав. Потім написав щось у записнику, вирвав листочка й подав їй.
Після обіду хлопець не прийшов до каменярні, і Швед відчув, що дома щось не гаразд. Почало вечоріти, а хлопець усе не з’являвся. Шведа охопив неспокій, робота не бралася йому рук. Він часто кидав свердло та молот, але замість піти, як звикле, до будки й хильнути горілки з пляшки, вилазив на пагорб і пильно дивився вниз, на містечко. Він нетерпляче чекав на майстра, щоб узяти платню та швидше йти.
Нарешті прийшов майстер, розрахувався з людьми, і Швед поспішився додому.
Він ішов немов уві сні, нічого не усвідомлюючи, й не зоглядівся, як опинився вдома. Ще на порозі він учув запах мускусу, й ноги під ним затремтіли. Він зайшов до кімнати в самих шкарпетках. Заплакана дружина, як завше останніми днями, уклякнула над колискою, а коло неї стояли діти й теж плакали.
Де бере початок джерело скорботи в материному серці, що воно ніколи не висихає? Шведова дружина вже п’ятій дитині навіки затуляла очі, проте біль її був такий самий гострий, і нова втрата, нова скорбота долучилася до попередніх, що їх час не годен був затерти. І чого то мати найдужче любить і оплакує тих дітей, що завдали їй найбільше клопоту й смутку? Перша її дівчинка вісім років пролежала в постелі і в вісім років померла. Вісім років щоденного клопоту й догляду; вісім років терплячого упадання коло дитини, яку хвороба зробила вередливою. І попри все мати боролася за її життя, потім не могла забути й щоразу плакала, коли якась річ нагадувала ту дитину. Вона називала інших своїх дівчаток тим найменням, і цю останню теж. Усі вони вмирали одна за одною, а жаль лишався такий самий пекучий. Вона стільки наплакалася на своєму віку, що тепер навіть просто ласкавий голос викликав у неї сльози.
Двоє меншеньких дітей, дивлячись, що мама плаче, й собі схлипували, бо дуже її любили. Але причини її горя не розуміли: вони ж бо ще не бачили смерті. Тільки найстарший хлопець знав, що сталось, і мовчки ходив по хаті.
— Чому сестричка більше не плаче, мамо? — питала п’ятирічна дівчинка.
— Бо тепер вона вже на небі, моя дитино, — відповідала мати.
— А що сестричка робить на небі? Га, мамо?
— Грається з своїми маленькими посестрами, — сказала мати тремтячим від сліз голосом.
Щасливі діти, що нічого ще не розуміють! Коли матері не було, вони закрадалися до світлиці й зацікавлено роздивлялися на сестричку, що лежала зовсім непорушно, така біла, з мідяними монетами на повіках. Хлопчик, що переступив на сьомий рік і ходив до дитячого садка, поважно розповідав іншим дітям, що має мертву сестричку, яка лежить і зовсім не ворушиться. І діти заздрили йому, пропонували грифлики, аби він узяв їх додому й показав дивовижну сестру.
Як дитина померла, Швед кілька день не ходив на роботу. Він не озивався сам і не відповідав, як дружина зверталась до нього, лежав до обіду в ліжку, тоді вставав, одягався святково і йшов до містечка.
Ввечері Швед повертався п’яний. Він сідав коло мертвої дитини, плакав і мурмотів собі докори, яких дружина не розуміла. А дітям велів співати псалми.