— Ти готова мені допомогти? Ти не зупинишся на півдорозі, зможеш довести все до кінця? Хто ти й звідки?
Ештону важливо було побачити її очі, почути відповідь, зрозуміти, що вона за людина. Юнак усвідомлював, що не лише від нього тепер залежить доля його товариша й сестри. Він не бачив кольору очей дівчини, бо світло було мерехтливе, а Арніка стояла в півтемряві. «Розумію, що не маю права просити її ні про що, бо хто я для неї? Випадковий знайомий.
Точніше, незнайомець, якого, зважаючи на купу проблем, вона мала б остерігатися», — думав Ештон. Він уявив свою сестру на місці Арніки й ослабив тиск долонь, а згодом і зовсім відпустив її плечі. Чомусь подумав, чи допомагала б йому так самовіддано за цих обставин сестра, як зараз це робить Арніка.
Вона з’явилася в його житті саме тоді, коли він у Палацовому місті шукав тих, хто б міг щось знати про його родину. Сказала, що нічогісінько не пригадує про дім, про їхніх батьків, що з минулого пригадує тільки його, Ештона, ще зовсім малим. Як виявилося зі слів сестри, вона теж приїхала у Палацове місто, щоб знайти рідних, і щаслива, що доля дала їй можливість випадково зустріти брата.
Відтоді він ні на йоту не наблизився до розгадки таємниці щезнення його родини, але справно через знайомих ловців надсилав сестрі мікрокульки, щоб полегшити її життя. Він так зрадів її появі, що сам викликався їй допомагати, бо ж рідня!
А зараз раптово відчув, що Арніка за відчуттями йому значно ближча й рідніша, ніж сестра. Чому б це?
Крутнувся, наче в невидимій пастці, сів на стежку перед будинком і спробував проаналізувати ситуацію.
Перший спогад
Колись… Так давно, наче не в його, а в чиємусь іншому житті… Колись… він був до сліз безпорадним і покинутим. Не пам’ятав, хто він і звідки. Блукав чужим містом обірваний, босий, голодний. Він не знав, ким є, хто його батьки, родина, бо йому стерли пам’ять. Мабуть, комусь він дуже заважав. Це було так страшно — не пам’ятати нічого та нікого. Тільки власне ім’я. Навіть думки були незв’язні, бо він не пам’ятав значень слів. Але чув, сприймав слова інших, потроху розумів їх. Тільки сказати не міг. Не тому, що не вмів говорити, а тому, що виходило нескладно й недолуго. Його запитували, хто він, а він мовчав, бо не знав, що відповісти. Його питали, чим допомогти, а він не знав, що йому потрібно. Учився слухати інших, сприймати слова, вгадувати їхнє значення. Він навіть не знав, як це — жити.
Спочатку, тільки-но отямився, відчув холод. Лежав, скулившись, у чиємусь подвір’ї під огорожею, забившись під лаву. Потім, коли підвівся, побачив світ наче вперше, ніби щойно народився. Похитуючись, пішов… Сонце, квіти — усе було таким нове й гарне, що тепер він назвав би те місце неземним райським садом.
Але тоді він не зміг описати свої почуття. Захоплювало відчуття краси й муляло щось непізнане й незрозуміле. Він почув голоси й рушив до них. Побачив дітей, які зі сміхом бігали наввипередки. Якби він міг до них звернутися, то назвав би ангелами, такі вони були світлі та ясні. Йому стало тепло й хороше.
Біля лівого зап’ястя він побачив кольорову кульку. Малеча наближалася, і він зауважив, як ще декілька кольорових кульок покружляли й зникли в лунках на зап’ясті. Діти взяли його за руки, наче хотіли кудись повести. Зап’ястя враз обрамили кульки, які залітали в браслет на руці й ставали невидимими.
Це видіння приходило, коли він силкувався згадати щось зі свого минулого.
Інше, що йому пригадувалося, було не таке барвисте й радісне — вузька довга вулиця, торбина на плечі та кілька хлопчаків, що виймають щось із неї. Він розплющив очі, поворухнувся, і хлопчаки кинулися врозтіч. У торбі залишилися пахучі крихти. Він висипав їх на долоню, торкнувся язиком і злизав залишки. Ковтнув. Спробував наздогнати хлопчаків, але марно. Йому було холодно, але коли він рухався, ішов чи біг, ставало тепліше. І він не стояв на місці. Ходив, дивився, учився, слухав. Слова приходили до нього й знову тікали. Він спостерігав за людьми, брався їм допомагати й за це отримував їжу та воду. Час від часу він бачив браслет на своєму зап’ясті, який то зникав, то з’являвся, щоб упіймати мікрокульки. Він дивився на людей, стежив за їхніми зап’ястями, але ні в кого не бачив схожої речі. Тому, коли браслет ставав видимим, підсвідомо, інтуїтивно намагався його сховати. Зауважив, що коли йому не щастило заробити на їжу, коли ставало холодно ночувати на вулиці, браслет з’являвся частіше.