Він поселився в руїнах давнього замку, розташованого на околиці містечка. Зробив собі кубельце, спостерігаючи за тим, як будує гніздо ластівка. Вимостив його знайденими речами, які ретельно виправ і висушив, бо не раз бачив, як це роблять жінки на річці. До його місця ночівлі нелегко було дістатися, бо, старанно повторюючи ластівчині маневри, він сконструював його під стелею єдиної вцілілої кімнати замку. Зате саме там почувався в цілковитій безпеці, бо нікому й на думку не спало б, що хтось так високо вимостить собі глиняну колиску.
Усі вважали його німим, бо хлопець соромився розмовляти на людях. Зате ввечері, лежачи в глиняному ліжку, оповитий теплом і затишком, він вигукував почуті за день слова, а відлуння палацу стократ повторювало їх. Вправлявся, щоб виходило чітко і ясно. Говорив пошепки, уголос, гучно, лагідно, серйозно, гнівно й радісно. Його втішало, як вправно повторює за ним відлуння, тому щодня приносив йому все більше нових слів. Так він знову вчився говорити. Не знав, чи вмів це робити раніше, чи ні, але саме допомагаючи розвантажувати товар на ринку, мав змогу вчити різноманітні слова. Уже не голодував, не жебракував, бо за свою працю отримував то окраєць хліба, то глек молока, то відріз тканини. Набравши оберемок таких відрізів, якось прийшов до кравця. Той співчутливо поглянув на хлопця й прикликав ще й шевця. Вони виміряли його від плечей до стоп, і за певний час Ештон замінив своє лахміття на добротний костюм, та ще й із чобітьми. Він був по-своєму щасливий, відчуваючи вдячність за те, що й одягом став схожим на інших… Але його світ укотре перевернувся, бо й це щастя виявилося нетривким.
Містяни, може, і здогадувалися, але напевне не знали, де живе отой дивний німий хлопчина. Коли хтось намагався вистежити його, Ештон вправно заплутував сліди й хутко проганяв непроханого гостя, щоб не ліз туди, куди не запрошують. Але одного разу він виявився непрошеним гостем у власній домівці…
Ештон відчув, що в його криївці є чужинці, бо браслет на зап’ясті швидко наповнився кульками, тільки-но він підійшов до давнього покинутого замку. Він пробрався до свого ластів’їного гнізда непоміченим і зачаївся. У кімнаті палацу палахкотіло вогнище: там сновигали такі ж обірванці, яким був донедавна він.
Покинутий палац, відколи там оселився Ештон, зажив у місті недоброї слави. Ті, кому доводилося біля нього проходити чи проїздити, чули звідтіля то гучні вигуки, то моторошне сичання, то дзвінкий сміх. Ештон часом реготав з того, що понавигадували люди. Їм було невтямки: усе, що обросло чутками й що їх так лякає — усього лише його спроби навчитися розмовляти. А хіба він винен, що відлуння десятки разів повторювало кожне слово? Іноді слова накладалися одне на одне й виходило настільки кумедно, що він реготав з того, як незграбно вони із відлунням вимовляють такі прості слова. Але то було раніше. Зараз він розмовляв не гірше, ніж будь-хто з містян, тільки не знав, як їм про це сказати. Спочатку не признавався, що вчиться говорити, щоб із нього не кепкували. Хотів навчитися, а вже тоді здивувати всіх… А коли йому це вдалося, то зрозумів, що не можна відкривати правду, щоб люди не вважали його брехуном.
У їхньому містечку жив один німий дідок. Він не розмовляв хтозна-скільки і за той час, поки Ештон там мешкав, так і не навчився балакати. То хто ж повірить, що Ештону це вдалося? Хоч хлопець останнім часом щоразу менше говорив із відлунням, а більше думав і мріяв мовчки, місцеві вважали за краще обходити покинутий палац стороною.
Ештон непомітно прослизнув ближче й уважно прислухався до розмов чужинців. Зрозумів, що прибулі планують грабувати мешканців містечка, які так гостинно прийняли хлопця в скрутні для нього часи. Він не знав, як і кому може про це розповісти. Усі вважали його німим, то як сприймуть те, що він уміє розмовляти?
«Якщо навіть мені повірять, то все одно запитають, звідки я родом, де жив, хто мої батьки? А що я зможу на це відповісти? Як поясню те, що трапилося зі мною, коли й сам до пуття не розумію, що відбулося?» — розмірковував хлопець.
Він був упевнений: люди не повірять, що він нічого не пам’ятає зі свого минулого.
Якби в Ештона були друзі, він з ними порадився б. Але здобути прихильність однолітків у нього не вийшло. Спочатку вони вважали його німим безхатьком, згодом — вискочкою, який першим кидався на допомогу. Через те що він не витрачав час на ігри, батьки однолітків зробили хлопця постійним прикладом для наслідування. Для місцевих дітей це було ще однією причиною його не любити. Ештону стало лячно й сумно. Він тільки-но розпочав новий етап життя, а тепер його щастю міг настати кінець. Він був звичайний хлопець, щиро хотів допомогти, але не знав, як це зробити. А ще, якщо бути відвертим, він боявся змін. Йому тільки-но стало таланити, і він не хотів починати все наново. Проте водночас розумів, що не зможе мовчати й дивитися на те, як зайшлі обкрадають людей, що були до нього прихильні.